приналежності, віроспо-відань і мов. Народники вважали, що право народу вза-галі і кожної окремої людини зокрема є вищим від права держави, обгрунтовували примат інтересів трудового на-роду в Україні, який, на їхню думку, був єдиним пред-ставником української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтере-сів мас над національними.
Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на Наддніпрянську Україну, вчені на-родницького напряму в своїх концепціях визначали люди-ну як самостійну самоцільну вартість і звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (в ос-новному Росію і Польщу), доводили, що український виз-вольний рух, його історія є неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному будівниц-тві в Україні на власний політичний досвід і власні тра-диції. Па їхню думку, найбільш сприятливою формою дер-жавного правління в - Україні, в силу історичних особливо-стей і традицій, психологічних характеристик та орієнта-цій українського народу, має бути президентська або пар-ламентська республіка.
Представниками консервативного напряму в україн-ській політичній науці були професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. Дослідження цих уче-них, які розробляли теорію державності України на осно-ві історичних екскурсів, бажаючи тим самим довести не-обхідність саме монархічного ладу для України і обгрун-тувати його правоправність, оформились у науково завершені концепції вже переважно в еміграції. Українські кон-серватори практично повністю відходять від методів та ідей учених-народників.
Учені консервативного напряму, розробляючи свої кон-цепції, методологічно використали і трансформували на український грунт західноєвропейські теорії еліти (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). Разом з тим В. Липинський при обгрунтуванні своєї теорії еклектично поєднав ідеї польської консервативної історико-політичної школи (Й. Шуйський, В. Калинка, С. Тарнавський, В. Яворський), німецької політичної історії (Л. фон Ранке), ран-ні теорії соціального конфлікту (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, Г. Ратценгофер), західноєвропейський раціона-лізм кінця XIX ст. (М. Вебер). Концепція С. Томашівського поєднала в собі, окрім впливів М. Драгоманова, В. Липинського, і Л. фон Ранке, елементи західноєвропейської прагматично -релятивістської філософії (У. Джеме, О. Шпенглер), італійського національного клерикалізму (Г. Ферреро, Д. Мацціні), теорію циклізму (Р. Віппер). На концепції В. Кучабського позначилися ідейні впливи його вчителів В. Липинського і Ф. Мейнеке, а також сві-тоглядні позиції С. Томащівського, німецьких геополітиків Ф. Рацеля та Р. Челлена.
Теоретики української консервативної держави дотри-мувалися різних поглядів у питаннях, що стосувалися її майбутньої форми правління (обгрунтовували концепції трудової легітимної (В. Липинський), клерикальної (С. Томашівський), мілітарної (В. Кучабський) монар-хії), геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва (В. Липинський і В. Кучабський вважали, що його доля вирішуватиметься на Наддніпрянщині, С. Томашівський — в Галичині). Незважаючи на ці розходження, учених консервативного напряму об'єднувало те, що всі вони сповідували однакові критерії історичної оцінки (са-мостійна самоцільна вартість людини, етичні засади гідності і честі, ірраціональні впливи, релігійний етос, українська держава з її конкретною формою правління). Ос-новні причини втрати Україною своєї державності вони вбачали у внутрішній слабкості самого українського народу, підкреслювали особливу роль провідної верстви — еліти. Слідом за вченими-народниками консерватори вва-жали, що український рух є неповторний і має спиратися на свій власний політичний досвід, традиції та історію.
Учених консервативного напряму в українській полі-тичній науці об'єднували три спільні ідеї: 1) критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; 2) визнання домінуючої ролі держави в суспіль-но-економічному житті; 3) пошуки нових методів організа-ції державного ладу та суспільних відносин, що спирали-ся б на представництво усіх класів. Визначаючи націю як територіальне згуртування усіх громадян (незалежно від їхньої національності), які проживають на території Ук-раїни, навколо ідеї української державності, вчені-консерватори будували свої концепції на основі дослідження історії монархічних традицій у Галицько-Володимирській (С. Томашівський), козацько-гетьманській (В. Липинський), українських державах 1917—1920 pp. (В. Кучаб-ський), аналізували причину утворення і занепаду аристо-кратичного ладу в різні періоди української історії. На їхню думку, вирішення усіх державотворчих питань для України можливе лише за умови створення суверенної не-залежної держави, де єдиною спільною ознакою для лю-дей різного національного походження, різних релігій і мов стане державна приналежність до України.
Національно-державницький напрям в українській по-літичній науці, що базувався на ідеї беззастережного виз-нання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш пов-но проявився у дослідженнях академіків ВУАН С. Дні-стрянського та С. Рудницького, професорів О. Ейхельмана і В, Старосольського, доцента О. Бочковського. Мето-дологічною основою для обгрунтування концепцій держав-ності їм послугували: теорія соціальної солідарності Е. Дюркгейма (О. Бочковський), ідеї російської філосо-фії природного права (В. Старосольський, О. Ейхельман), західноєвропейські федералістичні теорії правової держа-ви (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ейхельман), німецька геополітична школа Ф. Рацеля і Р. Челлена (С. Рудницький, В. Старосольський)) ранні теорії соціа-льного конфлікту Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера і Ф. Оппенгеймера (В. Старосольський), ідеї Ф. Мейнеке, Г. Ферреро, Д. Мацціні (В. Старосольський, С. Рудницький). Водночас учені національно-державницького напря-му методологічно використовували у своїх концепціях теорії спілки і спільності Ф. Тонніса (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський), авторитету, автоно-мії і автаркії держави В. Вундта (С. Дністрянський, О. Ейхельман), етичного мінімуму Г. Єлінека (С. Рудни-цький, С. Дністрянський, В. Старосольський), живого пра-ва Г. Ерліха (С. Дністрянський), історичних та неісторич-них народів Г. Гегеля і Ф. Енгельса (О. Бочковський).
Учені національно-державницького напряму, обгрунтовуючи для України концепцію національної держави і право народного самовизначення, спиралися на свої дос-лідження історії національно-визвольного руху україн-ського народу, його давніх демократичних традицій. Концепцію національної держави вони будували у формі внутрішньої сполуки народів (С. Дністрянський), федера-ції земель (О. Ейхельман), балтійсько-чорноморської фе-дерації (С. Рудницький). Основним критерієм історичної