доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони вважали Інтереси нації і держави при домінанті су-веренності .нації над суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачали в ідеях де-мократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, визначали національну ідею і національну психологію як сутність нації, що ске-ровує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями іншої держави. Вважаючи український народ окремою ет-нічною одиницею, вчені національно-державницького на-пряму приділяли велику увагу державному будівництву України, використанню досвіду національно-визвольних рухів у інших країнах, переорієнтації національної свідо-мості, обгрунтуванню ролі Галичини як П'ємонту України.
Розглянуті вище напрями в українській політичній нау-ці, незважаючи на притаманні їм особливості і розбіжно-сті в теоретичних концепціях, водночас мали й багато спільного. Так, представники народницького і національ-но-державницького напрямів, розглядаючи український народ як окрему етнічно-культурну одиницю, що має спи-ратися на власні демократичні і романтичні традиції, вод-ночас акцентували увагу на необхідності для України федеративних зв'язків з іншими народами, обстоювали де-мократичну форму правління.
Спільними для народницького і консервативного напря-мів були ідеї трактування людини як самостійної само-цільної вартості, розуміння нації як територіального об'єд-нання усіх громадян, що проживають в Україні, обгрунтування неповторності та своєрідності українського руху, опори в державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.
Учених — представників консервативного і національ-но-державницького напрямів — об'єднувало розуміння на-ціональної ідеї як основи буття нації та її боротьби за незалежність, необхідності побудови суверенної і незалеж-ної української держави, визнання особливої ролі в цьому процесі Галичини як П'ємонту України.
Концепції українських політологів міжвоєнної доби збагатили світову політичну науку. Своєрідність і склад-ність державного будівництва в Україні в 1917—1920 pp. змушувала їх звертатися до здобутків світової політичної науки і, застосовуючи їх у нових умовах, відкривати нові сторінки в політичній теорії та історії. Саме те, що Украї-на протягом тривалого часу входила до складу інших дер-жав і майже не мала власного досвіду державного будівництва, спричинило топ факт, що українські вчені-політологи багато в чому попередили цілий ряд рис ортодоксаль-ної та радикальної парадигм у світовій політичній науці, розробивши відповідні підходи і концепції на грунті укра-їнської науки вже в 20—30-ті роки.
Так, народники, зокрема М. Грушевський, орієнтували-ся у своїх проектах української держави здебільшого на методологію традиційної парадигми, водночас застосову-ючи психолого-антропологічні характеристики російсько-го, українського та польського народів, характерні для сучасної політичної антропології і біхевіористського під-ходу в політичній науці.
Учені консервативного напряму, не відкидаючи тради-ційних підходів до монархічної форми побудови україн-ської держави, вже орієнтувалися на англо-американську державну модель, допускаючи неформальні (групові) структури і функції, обґрунтовували необхідність взаємо-дії між різними групами і класами суспільства у вирішен-ні політичних питань. Зазначені характеристики, прита-манні ортодоксальній парадигмі в сучасній, політичній науці, особливо яскраво проявилися у теорії класократії В. Липинського, де питання влади та управління розконцентроване і раціонально розподілене між багатьма цент-рами влади.
Національно-державницький напрям увібрав у себе складники, що характеризують сьогодні три існуючі пара-дигми світової політичної науки. Орієнтовані на загально-людські цінності цивілізації концепції С. Дністрянського та О. Ейхельмана сполучали в собі риси сучасного біхевіористського і традиційного підходів. У теоріях О. Бочковського та В. Старосольського, навпаки, яскраво вира-жені методологічні засади, характерні для сучасної ради-кальної парадигми у світовій політичній науці.
У цілому можна стверджувати, що завдяки зусиллям вітчизняних дослідників українська політична наука у міжвоєнну добу досягла досить високого рівня. У теоре-тичному і концептуальному відношенні вона наближалася до рівня найбільш розвинених на той час німецької та іта-лійської політологій. Водночас, незважаючи на високий рівень європейської політології як науки, саме в Німеччи-ні та Італії у міжвоєнну добу переміг фашизм, а в Украї-ні, на терені Галичини,— найбільш близький до нього ін-тегральний націоналізм. На нашу думку, феномен цього явища пояснюється рядом причин: по-перше, Німеччина, Італія та Україна в результаті першої світової війни почували себе обділеними. Україна не досягла державності, Німеччина була переможена, а Італія, хоча й воювала на-боці Антанти, після переможного завершення війни не одержала нічого з того, на що вона розраховувала, навпаки, зазнала величезних матеріальних і людських утрат; по-друге, повсюдне розчарування у цих країнах в діяль-ності традиційних партій, які підтримували в Німеччині кайзера Вільгельма, в Італії — Антанту, а в Україні про-грали справу державності; по-третє, сприятливий грунт для постання нових ідеологій: расизм у Німеччині, що еволюціонував від пангерманізму, теорія Риму в Італії та ін-тегральний націоналізм Д. Донцова в Галичині; по-четвер-те, відомо, що між теоретичною політологією і практич-ною політикою існують суттєві відмінності, і, як свідчить досвід історії, нерідко високий теоретичний рівень політо-логії як науки служить ефективним засобом у руках спритних політиків для вироблення власної стратегії і так-тики, протидії реальним політологічним прогнозам задля; досягнення своїх політичних цілей.
Попри трансформацію на український грунт основних теоретичних принципів західноєвропейської, російської і польської, а також вітчизняної політології, українські по-літологи міжвоєнної доби, як уже згадувалося вище, внес-ли певний вклад у розвиток не лише вітчизняної, але й світової політології. У цьому плані слід назвати насам-перед теорію класократії В. Липинського, концепцію орга-нічних суспільних зв'язків С. Дністрянського, концепцію геополітики С. Рудницького і подальшу розробку В. Старосольським теорії німецької психологічної школи В. Вундта і Ф. Тонніса.
Ряд концептуальних схем та політологічних теорій ук-раїнських політологів міжвоєнного етапу перекликаються із нашим сьогоденням. Це насамперед: 1) дослідження народниками психологічних характеристик українськогої російського та польського народів, їхні ідеї щодо можли-вої федерації України з іншими народами, конкретні про-екти цих федерацій, розроблені