До кінця 2004 року стало ясно, що вже давно йде нова "холодна війна", цього разу за стратегічний контроль над енергією і односторонню ядерну перевагу. Було також граничне ясно, судячи з характеру дій Вашингтона з моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році, що Кінцевою Метою, ендшпілем для політики США в Євразії не є ні Китай, ні Ірак, ні Іран, а Росія.

Геополітичним "ендшпілем" Вашингтона було повне руйнування Росії, тієї держави в Євразії, яка була б здатна організувати ефективну комбінацію альянсів на основі величезних запасів нафти і газу. Звичайно, цю мету ніколи не можна було оголосити відкрито.

Після 2003 року, Путін і російська зовнішня політика, особливо енергетична політика, повернулася до первинної відповіді на геополітику «Heartland» або «серце миру» сера Хелфорда Макіндера, ту політику, яка лежала в основі радянської стратегії «холодної війни», починаючи з 1946 року.

Путін почав робити ряд захисних ходів, щоб відновити якоюсь мірою надійну рівновагу перед обличчям все більш очевидної політики Вашингтона, направленої на оточення і ослаблення Росії. Подальші стратегічні промахи США полегшили роботу Росії.

Тепер, коли ставки з обох боків – НАТО і Росії – зросли, Росія перейшла від простої оборони до активного наступу шляхом втілення у життя намірів які, не вдалося здійснити США, а саме - створення енергетичної наддержави, мета якої – контроль поставок енергоносіїв (Росією, її сателітами та союзниками) у світовому масштабі і як наслідок - контроль світової економіки. [4]

1.2 Тенденції глобальної енергетики на найближчі десятиліття.

Як ми бачимо формується нова світова енергетична реальність. Поточний стан світової енергетики визначають такі країни і регіони світу, як Сполучені Штати, Близький Схід, Росія, Китай і держави – члени ЄС. США – найбільший споживач нафти (24,6%), більше половини якої імпортується, лідер по імпорту природного газу (16% від світового імпорту).

Споживання нафти в Китаї за останні 40 років збільшилося більш ніж в 25 разів і складає 8,55% світового: тільки в 2004 році споживання збільшилося на 31%.

Частка Західної Європи в споживанні нафти складає 22%, при цьому Німеччина є другим в світі імпортером газу (14%). В економічній зоні ЄС розташоване лише 3,5% світових підтверджених запасів газу і менше 2% підтверджених запасів нафти (в основному в Норвегії і Велико. Британії). В той же час нафтогазові родовища експлуатуються там набагато інтенсивніше, ніж в інших регіонах світу, що веде до швидкого виснаження ресурсів. Основною проблемою ЄС є зростання залежності від імпорту енергоносіїв: до 2030 року вона складатиме 70%, тоді як імпорт нафти може вирости з 76% до 90%, імпорт газу – з 40% до 70%, вугілля – з 50% до 70%.

Росії належить 26,6% світових запасів природного газу, від 6,2% до 13 % (за різними оцінками) розвіданих запасів нафти, близько 20% розвіданих запасів кам'яного вугілля. Сьогодні більше 90% російських енергоносіїв, що експортуються, поставляється в держави Європи.

У країнах Близького Сходу зосереджено 61% світових запасів нафти і 40,1% запасів газу, що, зокрема, обумовлює стратегічну значущість регіону з погляду вибудовування найбільшими споживачами національних енергетичних стратегій. Серед країн Близькосхідного регіону виділяються Саудівська Аравія – 22% світових підтверджених запасів нафти, Іран – 11,5%, Ірак – 9,6%. Крім того Саудівська Аравія зосереджує в собі 13,5% світового виробництва нафти. У всьому об'ємі світових підтверджених запасів газу Катару належить 14,3%, Ірану – 14,9%.

В даний час нафта виступає енергоносієм загальносвітового значення, газ – в основному регіонального, вугілля – локального.

Серйозні побоювання викликає рівень забезпеченості глобальної економіки, запасами нафти і газу. Разом з тим відчуваються як тимчасова нестача нафтопереробних і транспортних потужностей, так і обмеженість додаткових потужностей по видобуванню нафти.

У цих умовах позначився інтерес промислово розвинених споживачів до проблем розвитку альтернативної енергетики; зростає значущість проектів по виробництву і постачанням зрідженого природного газу (ЗПГ), у ряді країн спостерігається відновлення інтересу до атомної енергетики. Проте навряд чи можна сподіватися, що різке зростання споживання вуглеводнів в осяйному майбутньому буде компенсовано альтернативними джерелами.

В умовах економічного зростання азіатських країн, що продовжується, швидкого збільшення чисельності населення і надзвичайно високої енергоємності національних економік різко зросла їх потреба в енергоресурсах. Одночасно там збільшується розрив між споживанням, що росте, і виробництвом вуглеводнів, що знижується.

Ситуація в світовій енергетиці характеризується загостренням суперечностей, які збережуться на весь прогнозований період. Першопричиною геополітичної напруженості є конфліктний потенціал, закладений в розподілі нафтових ресурсів по планеті. Основні споживачі – високорозвинуті країни і нові гіганти, що піднімаються, тоді як світові запаси вуглеводнів сконцентровані головним чином на територіях порівняно невеликої групи країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Саме дана суперечність в першу чергу і визначає сценарії розвитку ситуації і поведінку ключових гравців на ринку.

Економічні і політичні ресурси таких крупних споживачів, як США, Європейський союз і КНР, зосереджені на одних і тих же ринках. Експансія світових гігантів приводить до загострення конкуренції між ними. Політична нестабільність більшості ресурсно багатих країн закладає міну сповільненої дії під фундамент світового енергетичного ринку, але в той