Появи різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш досконалої форми організації влади.

Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.

Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.

4.Розбудова демократичної держави України.

Розвиток демократії в Україні.

Для української влади в демократії важливо те, що можна показати, чим можна відзвітуватися чи те, що піддається операціоналізаціи, а вже питання, чи відображає воно дійсний розклад політичних переваг населення, представляється третьорядним. Нелегко нашій владній еліті зрозуміти європейців, що живуть в умовах ліберальної демократії, що відрізняється від електоральної так само, як постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального.

Як би там ні було, світ дійсно стає більш демократичним. Відповідно до останнього "Огляду волі", опублікованому у "Фрідом Хаус", до кінця 2002 року у світі нараховувалося 89 вільних країн. У порівнянні з 2001 роком кількість вільних країн збільшилося на чотири, досягши, таким чином, найвищого показника за тридцятирічну історію спостережень. В умовах відкритої політичної конкуренції, поваги до політичних воль і цивільних прав, розвинутого цивільного суспільства і незалежних ЗМІ живуть зараз 2 млрд. 718 млн. чоловік, чи 43,85 % населення планети. У 55 так званих частково вільних країнах проживає 1 млрд. 293 млн. чоловік (близько 21 %). Уряди цих країн не в змозі ефективно боротися з корупцією, забезпечити верховенство права і повагу до політичних прав і цивільних воль, гарантувати чесні і справедливі вибори. У 48 невільних країнах, де проживає 2 млрд. 186 млн. чоловік, чи 35,28 % населення планети основні політичні права і цивільні волі систематично порушуються, або і зовсім відсутні. І, якщо за минулий рік частково вільних країн стало на чотири менше – вони стали вільними, – та кількість невільних залишилося незмінним.

Яка демократія потрібна Україні?

Україна вже досить довго перетерплює суперечливі і складні трансформаційні зміни. З погляду теорії перехідних процесів – транзитології – Україні, для того щоб успішно завершити демократичні перетворення, необхідно від перехідного етапу до демократії перейти до етапу її консолідації. Іншими словами, після установлення визначеного типу демократії і конституційного закріплення її основних інститутів і принципів, демократичний режим у нашій країні повинен зміцнитися настільки, щоб не тільки забезпечити своє виживання, але і придбати здатність активного опору можливим кризовим явищам.

Чи далеко ми просунулися по шляху консолідації? Відповісти на ці питання і просто, і складно. З одного боку, можна з впевненістю констатувати факт побудови в Україні демократії визначеного типу. За шістнадцять років незалежного розвитку наша країна пройшла ряд важливих реперних крапок на цьому шляху: у нас є необхідні для функціонування демократії політичні інститути, прийнята демократична Конституція, регулярно проводяться парламентські і президентські вибори, Україна стала членом міжнародного демократичного співтовариства. До того ж, на відміну від молодих демократій Латинської Америки, для України ніколи не була актуальної погроза антидемократичного перевороту і приходу до влади, скажемо, військових. Іншими словами, імовірність повороту і впевненого руху України в зворотнью від демократії сторону вкрай низка.

Але, з іншого боку, хіба ми можемо похвастатися стабільністю інститутів демократії? Ми упевнені, що в Україні, принаймні, два рази підряд у результаті виборів відбудеться мирна і демократична передача влади від однієї групи еліт іншій (так називаний "тест подвійного обороту", запропонований на початку 90-х рр. С. Хантингтоном)? Чи можна сказати, що боротьба за голоси виборців проходить у рівних для всіх учасників конкурентних умовах?

Тим часом, для консолідації демократичного режиму життєво важливо,