Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування.|Як свід-чить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших проблем. Тож питання полягає в тому, як реалізу-вати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох фор-мах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизна-чення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціональ-ного утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших на-цій) і утворити свою незалежну державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер дер-жавно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умо-вами; будувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; пова-жати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утво-ривши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначен-ня, яка передбачає, що один народ (нація) може об'єднати-ся з іншим народом (нацією).

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний ха-рактер. Це — право на життя, щастя, братерство одного наро-ду разом з іншим, яких об'єднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтере-сів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в рам-ках однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три ос-новні форми возз'єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Ро-зв'язання цієї проблеми нечисленними народами значно ус-кладнюється. Складність полягає в забезпеченні державного утворення всіма необхідними атрибутами (національна бюрок-ратія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних ком-плексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають повною мірою користуватися своїми національними правами, зберіга-ти національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків у цьому напрямку є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих на-родів. Та на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Замість розв'язання гострих етнічних проблем ви-суваються всілякі міфи про окремі народи-етноси. В Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвалися від турецького загалу, ро-змовляють своїм діалектом. Тому курдів у Туреччині назива-ють «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди— «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окрес-лився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається одним із найбільш складних і актуальних завдань нашого часу [Національні від-носини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємоза-лежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку на-цій, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за ство-рення держав; з іншого — на основі об'єктивного процесу інтер-націоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тен-денцій під час здійснення національної політики може не тіль-ки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.

ЛІТЕРАТУРА

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.

Бромлей Ю.В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. — М., 1987.

Варзар /.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.

Гилязитидинов Д.М., Галиче Г.Т., Толстых А.А. Национальные й межнациональные проблеми на современном зтапе.— Свердловск, 1991.

Дахин В. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — № 5.

Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К,1995.

Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період.(Європейський контекст). — К., 1993.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.

Картунов О., Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.

Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. —1994. — № 4.

Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.