Відбуваються зміни і в становищі рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової раб-ської сили. Однак епоха успішних завойовницьких війн закін-чилася і військовий полон перестав бути основним джерелом поповнення кількості рабів. Становище рабів дещо (щоправда, тимчасово) поліпшується. Жорстоке поводження з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються, заохочуються сі-мейні стосунки рабів [13, c. 97-98]. Ці заходи мали за мету і пом'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Водночас придушення опору рабів залишається важливим завданням держави. Згідно з постановою сенату в 10 р. н. е. у разі вбивства господаря під-лягали страті усі раби, які знаходилися в цей час у його будин-ку. Розвиваються й ті форми експлуатації, які з'явилися ще у республіці, - значного поширення набувають пекулій і коло-нат.

Залишається у період імперії і широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті та сільській місцевості, зростає кіль-кість землеробів з воїнів-ветеранів, які отримали земельні наді-ли. Однак становище цих прошарків населення стає дедалі не-стабільнішим, що призвело у II-III ст. н. е. до поширення са-мопродажу в рабство, особливо колонату. Колон стає у сіль-ському виробництві такою ж помітною фігурою, як і вільний селянин. Ряди колонів з часом поповнюють не тільки вільні та вільновідпущеники, а й «варвари», які оселялися в прикордон-них областях Римської держави. Колонат з договору оренди, ук-ладеного на визначений строк (5 років), з огляду на неминуче виникнення заборгованості колонів, перетворюється на довіч-ний, а згодом і на спадковий. Колони перетворюються на людей, залежних від землевласників, які замінюють їм і місцеву владу, й імператорську адміністрацію, назавжди прикріплюють-ся до землі. Аналогічний процес має місце у містах, де ремісни-ки в порядку спадкування прикріплюються до професії і вклю-чаються у ремісницькі колегії.

3. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ВІД РЕСПУБЛІКИ ДО МОНАРХІЇ

Соціальні зміни у період імперії були в основному породженням економічних процесів, які зародилися ще в республіканський період, що й визначило характер полі-тичної структури Риму - застарілі республіканські установи зберігалися й у перші століття існування імперії. Значну роль у цьому відіграли й традиційні республіканські уявлення. Імперія спочатку немовби вбиралася у республіканський одяг, який маскував дійсну владу глави держави. Та й саме найменування держави - «імперія» - досить умовне. Титул «імператор» три-валий час залишався почесним, лише з часом глава держави по-чав називатися імператором. В будь-якому разі до середини III ст. н. е. імператори отримували цей титул як почесний військо-вий титул по кілька разів (Октавіан, наприклад, 21 раз). Але й після цього вони продовжували отримувати по кілька разів вла-ду трибуна і консула.

Поступово влада імператорів посилюється. На кінець II ст. н. е. сенат усувається від управління, яке переходить до чинов-ницько-бюрократичного і військового апарату, очолюваного ім-ператором. У кінці III ст. н. е. монархія утверджується остаточ-но. Період імперії прийнято поділяти на два етапи:

принципат (І ст. до н. е. - III ст. н. е. ) - назва від «принцепс-сенатус» - перший сенатор. Цей титул вперше отримав від сенату засновник імперії Октавіан Август, який отримав право першим виступати в сенаті, що дозволяло визначати на-перед рішення останнього;

домінат (III-V ст. н. е.) - назва від «домінує» - пан, вла-дика, що свідчило про остаточне визнання абсолютної влади імператора [7, c. 206].

Принципат. Перехід управління державою до принцепса був закріплений наділенням його вищою владою - imperium, об-ранням на найважливіші посади, створенням ним відокремле-ного від магістратур чиновницького апарату, який утримувався за рахунок власної казни принцепса, і командуванням усіма ар-міями. Вже Октавіан отримав imperium, який включав, крім традиційного командування армією (він узяв на себе команду-вання усіма арміями), право оголошувати війну і укладати мир та міжнародні договори, утримувати власну гвардію (преторіанські когорти), право вищого кримінального і цивільного суду, право тлумачити закони. Постанови принцепса починають роз-глядатися як такі, що мають силу закону (до кінця принципату загальновизнаним стало положення: «Що вирішив принцепс, те має силу закону»).

Принцепси, у порушення республіканських традицій, обира-ються одночасно консулами, цензорами і народними трибуна-ми (Октавіан 13 разів обирався консулом, 3 рази цензором і 37 разів народним трибуном). Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, відмінити рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат із своїх прибічників, як трибун - використовувати veto щодо постанови сенату або рішення ма-гістрату. Крім того, Октавіан отримав звання верховного понтифіка - жреця, який відав відправленням релігійних культів.

Спочатку влада принцепса не була спадковою, але він міг пропонувати свого спадкоємця (зазвичай сина або усиновлено-го), якого сенат обирав принцепсом. Водночас дедалі частіше траплялися випадки скидання принцепсів і призначення нових в результаті двірцевих переворотів, здійснюваних за допомогою армії. Спадкоємці Октавіана стали користуватися тими ж пов-новаженнями, поступово посилюючи владу принцепса, хоча спочатку їм доводилося долати опозицію сенату [10, c. 153].

Компетенція сенату суттєво змінюється. Оскільки з народ-них зборів залишилися лише трибутні, які скликалися до того ж дедалі рідше, з І ст. н. е. постанови сенату - сенатус-консульти отримують силу закону. Але право принцепса признача-ти сенаторів і «чистки» сенату, які періодично проводили принцепси, призвели до того, що з II ст. н. е. сенат практично ли-ше затверджував пропозиції принцепса. Майже те саме відбуло-ся з правом обирати і контролювати магістратів, яке перейшло від народних зборів до сенату - частина з