На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний імператором і підлеглий йо-му. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати - на муніципальних посадових осіб.

Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими пов-станнями рабів і підкорених народів, а також із зростанням не-обхідності захищати кордони держави від вторгнення герман-ських, слов'янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їхніх племен.

Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху «солдатських імператорів», перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі - префект міста), таємну поліцію - префект Преторія [4, c. 133].

Велике значення для подальшої долі імперії мали рефор-ми Діоклетіана, закріплені і розвинені в законодавстві Кон-стантина.

Діоклетіан провів військову й адміністративну реформи. Вій-ськова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пере-сувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов'язані постачати певну кількість рек-рутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.

Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, скрутне зов-нішньополітичне становище імперії, поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів «солдатських імператорів», що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його в 285 р. призна-чити собі співправителя - цезаря. Через рік цезар був оголо-шений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії. Імперія була поділена на дві частини - Західну і Східну. Щоправда, законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя - цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чо-тирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виок-ремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим переста-ло бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була пере-несена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному бе-резі Мармурового моря.

Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої бороть-би за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306-337 pp.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.

Згідно з військовою реформою професія воїна стає спадко-вою, до армії широко залучаються варвари, які отримують рим-ське громадянство і можливість просуватися службовими схода-ми аж до вищих посад.

Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хо-ча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії бу-ло утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам - двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези (6 - у західній частині імперії і 7 - у східній), очолювані віка-ріями, діоцези - на провінції, якими управляли ректори, про-вінції - на округи з окружною адміністрацією.

Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а отже, таку, що перешкоджає утвердженню єди-новладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення християнських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн. Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси різкий поворот у ре-лігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом християнс-тво було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існува-ли в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. - державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату - військовою, політичною й іде-ологічною [6, c. 211].

Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвинутою, Константин переніс туди свою столицю - у давньогрецьке місто Візантій, перейменувавши його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. Перенесення столи-ці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Рим-ську імперію (Візантію).

Посилення економічного відособлення частин імперії, їх по-літичний поділ були проявом і результатом загальної кризи ра-бовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об'єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в резуль-таті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.

У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.

ВИСНОВКИ

Отже, Римська республіка впала тому, що була державною формою, яка склалася на базі міста-держави і яка не могла забезпечити інтереси широких кіл рабовласників в рамках великої імперії і в умовах загострення суперечностей між рабами і вільними людьми, бідними і багатими, повноправними і безправними. Пануючі класи в цих умовах бачили єдиний засіб придушення експлуатованих в диктатурі, що спирається на армію.

Римська імперія відрізнялася від республіки не тільки по суті монархічною формою правління, але і самою організацією правлячого класу. У зв'язку з територіальним зростанням Римської республіки і розповсюдженням рабовласницьких відносин в провінціях держава перетворювалася з органа, що представляє інтереси купки найбільших римських землевласників і рабовласників, яким була республіка, в орган, що представляє інтереси пануючих класів всієї Римської держави. Це обумовлювало залучення до керівництва державою рабовласницьких кіл не