Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність

Закономірність взаємодії стабільності й динаміки розвитку конституційних норм. Тенденція демократичної трансформації українського суспільства знайшла своє певне усвідомлення, відображення і закріплення в Конституції України 1996 року як форми втілення окремих здобутків вітчизняної та світової, зокрема європейської, політичної і юридичної думки. Якщо початкові зміни і доповнення до Конституції УРСР (1978 р.) були пов'язані передусім із спробами модернізації впливу колишньої союзної політичної і правової систем на суверенну Україну, то характерною ознакою розроблення і головне — схвалення 28 червня 1996 р. Конституції України стало вже намагання, у формі політичного компромісу, окреслити контури самостійного демократичного розвитку вітчизняних економічної, політичної, правової тощо систем та української державності на принципі конституціоналізму. Як відомо, первісна ідея, що вкладалася у цей принцип, полягала в обмеженні державної влади й вимозі підкорення володарюючих законам.

Ухвалений Основний Закон України грунтувався, зокрема, на думці, що конституція, яка, як правило, не деталізує, а тільки фіксує розвинені на певному етапі становлення державно упорядкованого суспільства зв'язки і відносини між окремими державно-правовими інститутами, а також останніми і структурами громадянського суспільства, тобто засади конституційного ладу країни[1], має спиратися на національні традиції, культуру відповідного народу. Він розроблювався і ухвалювався на основі політичного компромісу як певна політико-юридична гарантія суверенного руху країни, демократичної трансформації українського державно упорядкованого суспільства, виведення його з пострадянської системи державного управління, зокрема, вирішення проблеми розмежування державної влади та суспільної власності, забезпечення реального здійснення істинного народовладдя тощо. Ці та інші ідеї, що становлять, по суті, зміст проблем побудови структури і функціонування суспільного ладу і державного устрою України, конституційних норм, які активно впливають на темпи розвитку не тільки державних інституцій[2], запроваджуються у суспільну свідомість. При цьому все більше усвідомлюється, що одним з важливих чинників забезпечення сталого динамічного розвитку держави і суспільства є стабільність Основного Закону України. Проте ідея стабільності не означає абсолютної незмінності останнього, його консервації, недопущення будь-яких змін чи доповнень, якщо його норми перестають відповідати об'єктивним потребам суспільного розвитку і тому не можуть ефективно діяти в реальних умовах існуючого правопорядку. Українська держава, дійсно, не повинна порушувати чинні конституційні положення і ухвалені на її основі юридичні акти. Однак вона може і навіть повинна своєчасно, тобто коли, зокрема, наукою і законодавцями усвідомлені назрілі суспільні потреби, замінити або скасувати застарілі конституційні норми. Та така зміна обов'язково має відбуватися тільки за таким порядком, який законодавче передбачений. Для правника вимога законності завжди повинна мати пріоритет над політичною доцільністю, що за своєю природою завжди більш рухлива. Якщо політична доцільність пов'язана із закономірністю динаміки суспільних відносин, то законність — із закономірністю їх статики, врегульованості, упорядкованості.

З давніх давен людина помітила, що все тече, все змінюється; вона усвідомила, що все, утворене нею, згодом застаріває. Зазначена властивість як закономірність буття усвідомлюється нині все глибше на сутнісному рівні різних явищ, серед них, зокрема, політичних і правових. По-перше, зміни за певних умов можуть перетворювати якість явища у свою протилежність — істинне стає хибним, корисне — шкідливим тощо, і навпаки. Головне, вчасно зрозуміти зміну ролі того чи іншого чинника, який продовжує бути органічним елементом системи явища, що розглядається. У взаємодії суспільних явищ, відносин не існує закономірності жорсткого, раз і назавжди причинно-наслідкового зв'язку, детермінації одного виду іншими, наприклад, права і політики економікою. По-друге, самі зміни у явищах або самих явищ, в тому числі соціальних систем, мають якісну діалектичну природу, де стан хаосу, кризова характеристика розвитку, як слушно зазначає Є.Кубко, є закономірним етапом розвитку, тобто об'єктивною реальністю, що сама по собі є нейтральною щодо оцінки її сприйняття. Інакше кажучи, стан хаосу, кризи має розглядатися як можливий нормальний стан будь-якої соціальної системи, наприклад, правової, на шляху її діалектичного розвитку, переходу з одного рівня на інший. В певному розумінні з моменту свого виникнення будь-яка соціальна система об'єктивно розвивається у напрямі свого перехідного, кризового стану, який може стати опорною точкою для підвищення рівня оптимальності, ефективності подальшого функціонування системи[3]. В перехідний (кризовий) історичний період на базі накопиченого в минулому і нинішньому життєвого (духовного і матеріального) потенціалу нароблюються і закладаються матеріальні та духовні умови майбутнього та його можливі обмеження. При цьому шукане соціальне майбутнє необов'язково має бути детермінованим нинішнім, бути його наслідком. Але завжди в нинішньому співіснують як старі, так і нові суспільні форми, серед них право, законодавство, судочинство тощо. Звідси і об'єктивні та суб'єктивні перепони, труднощі перехідних історичних періодів, політичних, державно-владних, правових тощо реформ організації і управління суспільними відносинами.

Так і в незалежній Україні з плином часу виявилося також, що недостатньо декларувати політичний та економічний суверенітет України, її державну незалежність і суспільну свободу. Та й ухвалення Конституції України майже відразу викликало появу окремих пропозицій щодо удосконалення її норм. Ще до її ухвалення було зрозумілим, що вона, дійсно, має сприяти створенню сприятливих умов для формування реальної демократичної системи соціального управління і ефективної економіки, проте реальність демократичної сутності її положень може бути засвідчена лише шляхом їх практичної реалізації як у процесі становлення і зміцнення незалежної України, так і, головне, зростання матеріального добробуту і духовності українського народу, кожного громадянина. А це обов'язково має спричинити наступну модифікацію чинної Конституції України