Моральне підгрунтя демократичного виміру суспільного порядку. Незабезпечене чинне право не буває стабільним. Окрім того, як правило, воно породжує в суспільстві ситуацію аморальності суспільної поведінки, зокрема, адміністративного свавілля, діянь посадової особи на свій розсуд, як заманеться (ad libitum). Ще Арістотель зауважував, що «посадові особи — чи то одна, чи декілька — повинні мати вирішальне значення тільки у тих випадках, коли закони не здатні дати точної відповіді, оскільки нелегко взагалі встановити певні приписи стосовно всіх окремих випадків»[6]. Відомо, що реальні суспільні відносини, рух яких обумовлюється цілим комплексом чинників (і об'єктивних, і суб'єктивних), змінюються природно значно хуткіше, ніж воля законодавця, спрямована на зміну відповідних, сформульованих ним же, юридичних норм або створення нових. Тому відносну невідповідність між юридичною формою, чи, як визначав І.Кант, «строгим правом» і реальною суспільною поведінкою, завжди намагалися зменшити за допомогою або прийняття нової юридичної норми, або відповідного тлумачення старої[7].

Як свідчить історія людства, однією з найважливіших умов демократичного шляху суспільного розвитку є не тільки його юридична основа, а й передусім моральні підвалини суспільної взаємодії. Вони є, по суті, передумовою досягнення узгодженості соціальних сил, справедливої соціальної рівноваги, упорядкованості суспільних відносин, зокрема за допомогою юридичних норм, усвідомлення цінності суспільної, індивідуальної та колективної свободи, яка нині має становити осердя національної ідеї української державності. Свобода як сутність демократичного виміру політичної незалежності є одним із найсуттєвіших елементів і матеріального добробуту народу, і державної могутності. Саме тому «свобода, — як зазначав відомий російський учений — правник і державознавець Б.М.Чичерін, — природно, неспинно веде до участі народу у вирішенні державницьких питань»[8], зокрема шляхом вільних демократичних виборів.

Але свобода, як видається, це не тільки певний шанс вільного суспільного розвитку, а тим більше не можливість кожного робити, що заманеться. Це й певний ризик не упоратися зі своїми свідомо і вільно визначеними та узятими зобов'язаннями, обов'язками, за що необхідно нести певну відповідальність. Тому багато людей й відчувають страх перед свободою і цураються її, оскільки не хочуть нести відповідальність за свої рішення, за свій свідомий вибір. Незалежно від кількості накопичених у суспільстві матеріальних благ сучасна людина в сьогоднішньому світі, як і сторіччя потому, залишається охопленою тривогою «і схильна, — як зазначає всесвітньо відомий учений-гуманіст Ерих Фромм, — до спокуси віддати свою свободу різноманітним диктаторам або витратити її, перетворившись на маленький гвинтик машини, не у вільну людину, а у добре нагодований і добре вдягнений авто-мат»[9]. І головна причина не в тому, що начебто диктатори (тирани) захоплюють владу над державними апаратами за допомогою методів віроломства або шахрайства і здійснюють її, спираючись лише на грубе насильство, а в тому, що у своїй переважній більшості народ не усвідомлює моральної цінності свободи, її сутності і ролі в соціальній організації суспільного життя, в соціальному розвиткові кожної людини, її індивідуальності.
Без морального критерію неможливо по суті оцінити конституційно-правовий рівень упорядкованості суспільних відносин, зокрема, досягнення еквівалентності юридичних прав, свобод, обов'язків і відповідальності людини, суспільства і держави — трьох найваж-ливих органічних складових державно упорядкованого суспільства, ступінь вирішення в суспільстві конфлікту між соціокультурними тенденціями індивідуалізму і колективізму. Саме тому попередники української юриспруденції, українські учені-правники бачили необхідність у закладенні основи морально-етичного розуміння права й держави, спрямованого на їх «олюднення», на «олюднення» державної політики і управління. Як слушно зазначають В.Бабкін і І.Усенко, право розглядалося предтечами вітчизняної юриспруденції насамперед своєрідною складовою культури народу[10]. І сьогодні сутністю права майбутнього вважається його висока соціальна справедливість, що має проймати весь нормативно-юридичний масив держави[11].
Проблема забезпечення ефективності дії норм чинної Конституції України. Незалежність в Україні, її конституційне регулювання необхідно сприймати не стільки як певний факт, стан, скільки динамічний процес, цілеспрямований на гуманітарний, демократичний, в інтересах насамперед людини праці, розвиток суспільства. Дванадцять років незалежності України довели, що перехід суспільства на якісно новий, «людиноцентристський» шлях розвитку не є процесом автоматичним. Він не
визначається однозначно матеріальними вимогами ринкового перетворення економіки, які особливо нині цілеспрямовано орієнтують соціальне активну людину на зовнішній ризиковий грошовий успіх, на шкоду її духовній природі. Цей перехід не передбачає і слабкої скоординованості органів державної влади в процесі їх взаємодії або їх фактичний відрив від «незримого» потенціалу народу, який, до речі, визнається Конституцією України «єдиним джерелом влади в Україні», з метою упорядкування українського суспільства. Зазначений перехід передбачає передусім системне бачення взаємодії природної і соціальної реальностей, матеріальної і духовної сторін людського життя, широкий гуманітарний світогляд. Тільки на основі системного бачення державної організації суспільного буття з використанням широкого філософсько-правового, гуманітарного світогляду може нині відбуватися взаємозв'язок науково-технічного і духовного потенціалу українського суспільства, будуватися сучасна творча теоретична і предметно-практична діяльність людини, її ставлення до реальних, зокрема, економічних, політичних, юридичних тощо соціальних відносин та їх трансформації, а також конституційно-правових тлумачень[12].
В умовах політичної нестабільності українського