Реферат - Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність
19

практики конституційно-правового будівництва, є також пошук причин неефективної дії конституційних норм, а також шляхів підвищення цієї ефективності, забезпечення конституційної законності в країні.
Відомо, що через відсутність в Україні чіткої методології і більш-менш розробленої теорії сучасного демократичного суспільство — і державотворення, що доповнювалося низьким рівнем правової культури суспільства (загальною рисою чого було і залишається нині політичне протистояння різних соціальних сил, що посилюється нерозвиненістю численних в Україні партій, в перші роки її політичної незалежності в суспільстві склалася суперечлива ситуація. З одного боку, наявне безпідставне перебільшення ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повне усунення держави від активного формування демократичних засад господарського механізму, суспільства в цілому, а з іншого — невизначеність щодо суті й змісту ринкової моделі народного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин, а також щодо місця і ролі держави в становленні українського громадянського суспільства тощо. Ця суперечлива ситуація і стала однією з найважливіших причин невизначеності як соціального руху українського суспільства, млявого і багатостраждального для її народу ринкового перетворення національної економіки, так і законодавчого регулювання моделі суспільного ладу і державного устрою України. Звідси суттєвим недоліком усіх реформ, що здійснювалися в незалежній Україні, була їх безсистемність. Саме тому нині необхідними є аналіз деформацій, що були допущені на початковому етапі становлення незалежності України, демократичної трансформації українського суспільства і визначення оптимальних шляхів та засобів усунення їх причин, розроблення, а головне — реалізація наукових рекомендацій в практиці вітчизняного сус-пільствотворення, зокрема державотворення і правотворення. Сьогодні перед юридичною наукою стоїть нелегке, але вкрай актуальне завдання — виробити нові юридичні знання на базі переосмислених старих, сформулювати вітчизняну методологічну парадигму і розробити на її основі новітні національні теорії як у сфері державних, так і правових відносин -складові сучасної правової, зокрема конституційної, доктрини України[19], що становили б підґрунтя практичної законодавчої і законозастосовчої діяльності. Щодо конституційної реформи в Україні, то вітчизняна юридична наука, передусім наука конституційного права, має розроблювати пропозиції з метою не лише подолання розбалансованості державної влади, підвищення її відповідальності за зміцнення демократичної, правової, соціальної державності, а сприяння подальшій демократизації українського суспільства в цілому, стабільному піднесенню матеріального добробуту і розвиткові духовності українського народу, його активності і творчості. В майбутньому, як свідчить наш політичний досвід, має якісно зрости не тільки історична роль вітчизняної держави як політичної організації державної влади, її відповідальність за державне управління як один з важливих видів державної діяльності, а й відповідальність самих громадян (народу) як джерела влади, зокрема, за відбір тих, хто має керувати, оскільки саме від поведінки останніх залежить доля пересічних громадян, доля державно упорядкованого суспільства в цілому. Декларування і конституційне закріплення норми, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, недоторканність І безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, поставило все суспільство перед необхідністю перегляду світоглядного бачення, зокрема, суспільної правосвідомості щодо взаємної відповідальності народу і державної влади за сталий динамічний розвиток країни, її демократичний рух, за подальший соціальний прогрес. На основі підвищення ролі людини в суспільному житті мають формуватися суспільне мислення і практичні заходи, відмінні від усіх видів монізму, як, зокрема, науковців-дослідників, незалежно від їхньої належності до тієї чи тієї галузі науки, так і державних службовців. І перші, і другі повинні мати не просто «відчуття справедливості», об'єктивно обумовлене природою соціального буття, зокрема, потребами сталого динамічного руху суспільства, де порядок, в тому числі і правовий, виконує свою об'єктивну регулятивну функцію, а й волю її захищати.
Взаємна, але не тотожна відповідальність народу і держави є однією з ознак демократії, що має бути закріплена в Конституції України, оскільки чинна Конституція не містить подібних норм. Щодо конституційної відповідальності окремих гілок державної влади, яка має сприяти ефективності функціонування останньої в її цілості, то слід зазначити, що кожна гілка влади має відповідати перш за все за свою власну, життям визначену і конституційне закріплену діяльність. Сутність цього відображена у принципі розподілу влад, що має нині конституційне оформлення у статті 6. Взаємна ж їх відповідальність обумовлена цілістю державної влади, головною соціальною метою її функціонування у суспільстві[20].
При цьому треба недвозначно, самокритично визнати, що реальна вітчизняна практика конституціоналізму випереджує нині розвиток юридичної науки. І це невипадково. Практика реалізації державної влади характеризується більшою рухливістю, ніж будь-які теоретичні обгрунтування і узагальнення. Якщо юридична наука, зокрема теорія права і теорія держави, потребують час на осмислення закономірностей державно-правової дійсності, хоча й мають своєчасно прогнозувати тенденції майбутнього державно-правового розвитку суспільства, практика державного будівництва і управління, що здійснюється реальними конкретними державними службовцями, пов'язана насамперед з реальними нинішніми суспільними (приватними і публічними) потребами та інтересами. Вона обумовлюється цілим комплексом причин, деякі з котрих можуть навіть вважатися на певний конкретний час з точки зору суспільства в цілому несуттєвими. Реальне державно-правове життя не стоїть на місці, що й обумовлює необхідність сучасної конституційної реформи, яка органічно пов'язана з проблемами трансформації, зокрема, політичної системи України, як і інших соціальних систем українського суспільства, які й досі перебувають в історичному перехідному становищі, значною мірою обумовленому минулим авторитарно-тоталітарним політичним режимом країни.
Окрім того, що між конституційне закріпленою моделлю державного правління і її реальним функціонуванням дійсно завжди існують певні розбіжності, у вітчизняній юридичній науці ще, на жаль, й донині

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6