Рішення про призупинення діяльності політичної партії у різних країнах приймаються по-різному. Наприклад, в Португалії діяльність асоціацій може бути призупинена тільки у випадках, передбачених законом, і на під-ставі судової ухвали. Такий же порядок дії у Вірменії, Іспа-нії, Латвії, Росії, Словаччині та інших країнах. Водночас у де-яких країнах (наприклад, Нікарагуа) рішення про призупи-нення діяльності політичної партії приймає орган реєстрації (наприклад, міністр юстиції, міністр внутрішніх справ, Наці-ональна рада політичних партій).

Порядок припинення діяльності політичних партій (за термінологією деяких законів - ліквідація) чітко регламенту-ється у законодавстві більшості сучасних держав. Законодав-ство встановлює дві процедури;

а) примусове припинення ді-яльності політичних партій за рішенням державних органів;

б) добровільне припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття.

Характерною ри-сою законодавства багатьох сучасних держав є чітке визна-чення правових підстав для розпуску політичних партій, і хо-ча відповідні положення конституцій і спеціальних законів є досить різними за своїм змістом, можна виділити ряд підстав, які отримали широке визнання.

По-перше, підлягають розпу-ску політичні партії, створення і діяльність яких заборонені конституцією і законом (мова йде про легально утворені по-літичні партії, діяльність яких у подальшому може набути протиправного характеру). Відповідні положення можна знайти зокрема у законодавстві Анголи, Болгарії, Бразилії, Грузії, Росії та інших держав.

По-друге, невиконання партією покладених на неї обов'язків. Така підстава сформульована в законодавстві Брази-лії, Гани, Гвінеї, Нікарагуа, Сенегалу. Так, сенегальський закон встановлює, що політична партія може бути розпущена, якщо порушує обов'язки, передбачені в конституції (обов'язки по-важати принципи демократії і національного Суверенітету).

По-третє, дотримання вимог щодо відповідності організа-ції політичної партії демократичним принципам (наприклад, в Анголі, Албанії, Іспанії, Туреччині, ФРН). У ФРН, Основний закон передбачає, що внутрішня організація партій повинна відповідати демократичним принципам.

Поряд з цими у ряді країн передбачаються й інші підста-ви для розпуску партій (наприклад, в Анголі, Мозамбіку це - банкрутство партії, уругвайський закон передбачав, що підлягає, розпуску партія, яка не отримала на парламент-ських виборах жодного мандата).

Як правило, політична партія може бути розпущена тільки за ухвалою суду, що прямо передбачається основними закона-ми. Так, Конституція Греції містить такий припис відповідно до якого об'єднання можуть бути розпущені за порушення законів або основних положень своїх статутів і не інакше як за судовою ухвалою; Конституція Азербайджану говорить про те, що діяльність об'єднання, яке порушило конституцію і закони, може бути припинена тільки у судовому порядку. У деяких країнах, що розвиваються, політичні партії розпускаються органами вико-навчої влади: главою держави (Буркуна-Фасо), урядом (Сене-гал), міністром внутрішніх справ (Камерун), реєстратором (Малайзія, Танзанія). Але й у даному випадку рішення цих ор-ганів, як правило, можуть бути оскаржені у судовому порядку. Щодо регламентації процедури добровільного припи-нення діяльності політичних партій у результаті саморозпус-ку, поділу або злиття, то законодавство більшості держав об-межується тільки положеннями про можливість такого при-пинення їх діяльності. Більш докладно це питання регламен-тується у ФРН. Закон 1967 р. передбачає, що рішення про са-морозпуск або злиття повинно прийматися на з'їзді партії і визнається схваленим тільки після опитування членів партії. Мексиканське законодавство встановлює, наприклад, що при об'єднанні політичні партії повинні укласти угоду, яка потім подається до Федеральної виборчої комісії для реєстрації.

Сучасне законодавство про політичні партії зарубіжних країн передбачає різні правові наслідки політичного характеру, які тягнуть за собою розпуск партії. Це, насамперед, забороня-ється створення політичних партій або організацій, які б заміни-ли попередню (наприклад, у Нікарагуа, ФРН). По-друге, депута-ти представницьких органів, які є членами забороненої партії, автоматично втрачають свої мандати. По-третє, у деяких державах право керівників і членів розпущеної партії на участь у створенні та діяльності інших політичних партій може бути обмежене. Засновники і керівники на всіх рівнях розпущеної партії не можуть бути засновниками і керівниками нової політичної партії.

У сучасних умовах глобальної демократизації суспільного життя особливої актуальності набуває проблема правової рег-ламентації фінансування партій. Як зауважив французький до-слідник К. Лейрі, "при демократії, більш, ніж при будь-якому іншому ладові, гроші є нервом політики". Зумовлено це в осно-вному чином особливою складністю конституційного механізму демократії та його-----основних інститутів (політичні партії, вибо-ри, референдуми, представницькі установи), чия ефективна дія-льність вимагає всезростаючих витрат.

Що ж до проблеми фінансування партій, то необхідність її законодавчого розв'язання, як підкреслюється в літературі, зумовлена ще такими трьома обставинами: значним усклад-ненням виборчих технологій (різке подорожчання передвибор-них кампаній викликало підвищення потреб політичних партій у додатковому фінансуванні); уростання політичної активно-сті бізнесу, що породжує могутню хвилю "політичних інвес-тицій"; масштабною корупцією політичної еліти, яка підри-ває авторитет інститутів влади. Отже, питання, пов'язані з фінансуванням діяльності політичних партій, досить гостре, то-му від їх розв'язання залежить подальший розвиток і зміцнен-ня демократії у сучасній державі. Першими цю обставину усвідомили країни "зрілої демократії". Саме тут із середини 60-х рр. XX ст. почала здійснюватися широкомасш-табна правова регламентація фінансової діяльності політичних партій (Данія, Швеція, ФРН, Фін-ляндія, Італія, США, Австрія, Португалія, Греція, Франція).

Правові норми, які стосуються цієї проблематики, містяться у багатьох нормативних актах. З-поміж