У цьому зв'язку можна згадати занепокоєння, що його висловили ще

наприкінці 80-х років співробітники Лан-кастерського університету (Великобри-танія) Скотт Леш та Джон Уррі, які звер-нули увагу на посилення чинників "дезор-ганізації капіталізму", підкресливши, що "все, що забезпечувало міцність капі-талізму, зокрема класів, промисловості, міст, окремих держав і навіть всього світу, все розвіюється у порох".

Перехід від історичного періоду, відзначеного переважанням національних економік з законодавчими та політичними рамками, властивими кожній окремій державі, до іншого етапу - глобальної економіки, з притаманними їй анархією світової валютно-фінансової системи та олігархією основних суб'єктів ринкової діяльності як двох головних форм рег-ламентації світової економіки - не зробили світове господарство ефективнішим, а людство - згуртованішим.

Хвиля валютно-фінансової кризи 1997-1999 pp., що обійшлася країнам найбільш динамічного в економічному відношенні Азіатсько-Тихоокеанського регіону втратами у 2 трильйони доларів, "падінням середнього класу" та злетом злиденності в середньому з 7% до 14-20%, не тільки підірвала віру в "гло-балізаційні перспективи" людства, а й оголила суттєві розбіжності між США та Євросоюзом стосовно американського плану розбудови "світової фінансової архітектури".

Так, якщо США виходили у своїх оцінках щодо причин фінансової кризи з того, що вона спричинена місцевими чинниками, пов'язаними, зокрема, з ко-рупцією в національних банківських сис-темах та неефективним розміщенням фінансових ресурсів, то Євросоюз вбачав витоки її в радикальній фінансовій лібе-ралізації 90-х років та заохочуваних МВФ реформах, котрі стимулювали спекуляцію.

З іншого боку, Євросоюз висловив незгоду з запропонованою США "новою всесвітньою фінансовою архітектурою", заснованою на прозорості, підзвітності, єдиних світових стандартах, мінімізації масштабів "морального ризику" та свободі руху капіталу. Натомість він запропонував розробку такої нової глобальної архітек-тури, за якої світ буде поділено на валютні зони з певним ступенем захисту через державний контроль згаданого процесу.

Досить симптоматичним є й віднов-лення полеміки по обидва боки Атлантики навколо питань спроможності ринкових моделей - "неоамериканської", що віддає перевагу абсолютизації принципів інди-відуального підприємницького успіху, та "рейнської", яка сприяє встановленню соціального консенсусу на довгострокову перспективу.

Вагання з фундаментальних позицій, на яких повинна базуватись глобалізаційна стратегія, виявляється і в помітному коригуванні уявлень про перспективи розвитку ринкової економіки у XXI сторіччі, що спостерігається в теоретичних роз-робках Світового банку. Так. головний спе-ціаліст цієї авторитетної установи Дж.Є.Сті-гліц, відзначаючи нежиттєздатність державної планової економіки, підкрес-лює, що ринкова модель ані теоретично, ані історично "не може бути визнана спра-ведливою". "Успіх, скоріш за все, може бути у ринкового соціалізму", - пише він.

Все це породжує суттєві сумніви в тому, чи можливо ставитися до глобалізації в її нинішньому вигляді як до цивілі-заційного проекту. Більше того, в самих країнах, які започаткували глобалізаційні процеси, спостерігаються й інші істотні відхилення від початкових проектних накреслень ідеї. Так, замість перед-бачуваної добровільної відмови держав від частини свого суверенітету в ході ста-новлення Євросоюзу бачимо зворотні явища. "Європейське, будівництво, -констатує французький вчений-між-народник Н.Гнесотто, - відбувається цілком під знаком суперечностей між інтеграцією єдиного економічного по-рядку, проте збереженням у силі націо-нальних принципів порядку політичного". Що ж до передбаченої "гомогенізуючої" функції сучасних засобів масової кому-нікації (ЗМК) в процесі еволюції плане-тарних соціумів, то й тут ефект виявився діаметрально протилежним. Під впливом ЗМК, зазначає зокрема італійський соціолог А.Мелуччі, навіть у сучасних пост-ІІ Ідустріальних суспільствах відроджуються етнонаціональні рухи, котрі дають людині можливість набути як індивідуальної ідентичності, так і солідарності з певною етносоціальною групою.

Крім того, в самому підході до гло-бальних економічних перетворень було закладено базову суперечність між стимулюванням розвитку національного

приватного сектора країн, що розвива-ються, та підпорядкованістю глобалізаційного проекту інтересам транснаціо-нальних корпорацій, які "новим міжна-родним капіталізмом" вибивають націо-нальний капіталізм країн "третього світу". Ось чому запекла боротьба між розви-нутими державами та країнами, що розвиваються, продовжує точитися нав-коло таких питань, як правила конкуренції, урядові закупівлі, подальше зниження бар'єрів у торгівлі промисловими то-варами, лібералізація інвестицій тощо. Справа в тому, що у разі подальших поступок з боку країн, що розвиваються, та створення на їх внутрішніх ринках рівних умов для конкуренції місцевих й іноземних фірм, на яких наполягає Захід, тут може скластися сприятлива атмосфера для розгрому транснаціональними корпо-раціями місцевих компаній в їх же національному економічному просторі.

В цілому ж справа сьогодні полягає не тільки у визначенні спроможності гло-бального проекту, а й у розгортанні його загальнолюдських вимірів, в його під-порядкуванні створенню нової системи світовлаштування, заснованої на гуманізмі, знаннях та інтелекті.

Наприкінці XX століття «материк» СНД, образно кажучи, почав розповзатись і подрібнюватись на окремі «архіпелаги». Серед членів Співдружності дедалі виразніше вима-льовується кілька груп держав із відмінними, а інколи навіть протилежними інтересами. Інтеграція країн СНД набула не лише різношвидкісного, а й різновекторного характеру. Порівняно з країнами - членами Євразійського економічного співто-вариства (ЄАЕС) траєкторію розвитку держав -членів СНД, що не увійшли до цього об'єднання зумовлюють кілька важливих факторів: по-перше, стратегічні інтереси довготермінового характеру, що далеко не завжди узгоджуються з російськими; по-друге, певна прихильність з боку Заходу; по-третє, відсутність безперечного лідера. Одним з головних чинників, що визначає ці особливості, стало прагнення видобувати й транспортувати енергоносії Центральноазійського та Каспійського регіонів поза російською територією та контролем. Більшість держав, що не входять до ЄАЕС СНД, утворили неформальне об'єднання ҐУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). В разі інтенсифікації економічної співпраці між його суб'єктами можна було б розраховувати на появу в СНД альтернативного Росії центру впливу.