Лало Бахадуру. Було прийнято так звану Ташкентську декларацію. Вона передбачала не вдаватися до сили при вирішенні Кашмірської проблеми, відвести війська до позиції на 5 серпня 1965 року та відновити у повному обсязі дипломатичні відносини. Знову ж таки на певний час ця проблема зникла.
З’являється нова проблема, яка спочатку виявляється як внутрішня проблема Пакістану. Справа в тому, що при поділі поділили не лише на ІНдію і Пакістан, але і Пакістан на Західний і Східний. На території Західного Пакистану жили мусульмани, на території Східного – немусульмани, які було менш впливові в економічному і в політичному житті, при тому, що населення Східного Пакістану давало 60%, і він давав 70% від експорту, а 85% представників у владі були мусульманами. У грудні 1970 року в країні проходять перші демократичні вибори (до цього там була військова адміністрація) до парламенту. Народна Ліга Східного Пакістану отримує 167 місць з 313, тобто більшість, і згідно Конституції, уряд пвинен був формувати лідеер цієїї Ліги, тобто Муджибур Рахман. Існубючий лідер Яхья Хан розпочинає з ним переговори. Він запросив Муджибура Рахмана, де йдуть переговори, а в цей час на териорію Схілного Пакістану перекидаються війська, і розпочинається різанина. Жертви сягнули за 1 млн. Зрозуміло, що це стало початком громадянської війни, причому, дивлячись на територіальний стан Східного Пакістану, 12 квітня 1971 року Ліга Муджибура Рахмана проголошує створення Республіки Бангладеш. Події в Пакістані вийшли з локального на міжнародий рівень. Подальший перебіг подій залежав від Індії, яка зоча і мала свої проблеми, але бажала послабити позиції Пакістану. Тому вона проголошує підтримку Бангладеш. На територію Індії з Бангладешу прийшло декілька мільйонів біженців. Індіра Ганді, приймаючи це рішення, керувалася безумовно інтересами Індії, вона казала, що внутрішнє врегулювання ІНдії буде прийнятне лише при визнанні Бангладешу. Напруженість між Індією і Пакістаном зростає. Пакістан дуже розраховував на допомогу США, тим більше, що існував договір про допомогу 1954 року. Але в тому договорі було написано, що США нададуть всебічну допомогу, але в разі комуністичної агресії (!). Тому США підтримали Пакістан, надавали йому зброю але самі не втрутилися в конфлікт. Китай активно допомагав Пакістану.
9 серпня 1971 року підписується договір “Про мир, дружбу і співпрацю між Індією і СРСР”. Радянський Союз абсолютно не призовував свої симпатії до Бангладешу. Але не дивлячись на це 23 листопада 1971 року Пакістан приймає рішення про превентивний удар по території Індії. 3 грудня цей удар було здійснено, розпочинається наступ на Індію. 4 грудня Пакістан проголошує стан війни. 6 грудня ІНдія визнає Бангладеш як незалежну державу і цим відрізає шлях назад. Індія форсує відносини з СРСР. Останній блокує всі антиіндійські рішення в Раді Безпеки ООН. Ситуація була досить суперевчлива. З одного боку Індія втрутилися у внутрішні справи і підтримала сепаратний рух, але Пакістан розпочав агресію проти ІНдії. США намагаючись продемонструвати свою позицію, зранку 9 грудня 1971 року водить в Бенгальську затоку загін своїх військових кораблів. В обід в ту ж Бенгальську затоку взодить загін радянських кораблів. Ввечері обидва загони залишають затоку і закінчують цю “демонстрацію”, залишаючи Індію і Пакістан насамоті зі своїми проблемами. Індія, отримавши допомогу СРСР, отримує військову перемогу. Тільки полонених було захоплено близько 1 млн. На зміну генерала Яхья Хану приходить цивільний уряд на чолі з Бхутто, який поступово розпочинає процес визнання Бангладеш. 2 червня 1972 року між Індією і Пакістаном було підписано так завану Сімолську угоду, фактично комплексне врегулювання індо-пакистанської проблеми, яка передбачала, що всі спірні питання будуть вирішуватись мирними засобами, обидві країни будуть поважати цілісність території і суверенітет один одного. 23 липня 1972 року було встановлено дипломатичні відносини між Індією і Пакистаном, тобто не дивлячись на дуже серйозні проблеми, які виникали між Індією і Пакистаном, на середину 70-х років ініціатива була в руках Індії (на її користь закінчувались більша частина проблем), звичайно не без допомоги СРСР.
Окрім Індії, в цьому регіоні в 1948 році було проголошено Цейлон (спочатку як домініон в рамках Британської співдружності націй), Бірма, в 1957 році незалежною стала Малайська Федерація, від якої в 1959 році відокремився і став незалежним Сінгапур.
Тобто характерною рисою розвитку регіону Південна Азія стало фактичне позбавлення прямого контролю з боку Англії, але остання не хотіла розривати всі відносини, і тому більшість країн цього регіону залишаються членами Британської співдружності націй, пізніше перейменованою у просто Співдружність націй під контролем Великої Британії.