М. Костомаров вперше в модерній українській історії сформулював реальні історично-політичні орієнтири, що стали підставою постання українського національного руху: проселянське спрямування, впровадження в імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію (Шевченко дав лише чуттєвий, радше інтуїтивний, образ цих ідеалів). Стаття «Дві руські народності» сприймалася сучасниками як програмний документ,
М. Драгоманов назвав її «азбукою українського націоналізму»/9/.

Твори М. Костомарова мали феноменальну популярність. Цьому сприяв легкий і захоплюючий авторський стиль, що зближував їх з белетристикою (це давало підстави деяким критикам заперечувати науковість його праць).

М. Костомаров – єдиний з плеяди видатних українських істориків, котрий водночас трактується як класик російської історіографії, один із засновників народницького її напрямку. Як вважав М. Грушевський, «Костомаров був одним з предтеч великої східноєвропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше, ніж Монтеск’є або Руссо великій французькій»/10/. Слід зауважити, що в часи недавнього історичного буму, пов’язаного з епохою «перебудови», його твори в Росії перевидавалися частіше, ніж в Україні.

Як вважало чимало дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов) М. Костомаров був особою з подвійною російсько-українською національною ідентичністю. Врешті, його батько був росіянин, а мати – українка. Протягом усього свого життя М. Костомаров твердив, що почуття власної окремішності не перешкоджає українцям почуватися лояльними стосовно великоруської народності й державності. За це М. Драгоманов охрестив його «справжнім общеруссом», котрий водночас «не переставав бути українським автономістом свого роду»/11/.

Особливо непослідовним був М. Костомаров у визначенні співвідношення: література українська – література російська. Одним з перших він розпочав писати літературні твори українською, в свої молоді роки навіть перекладав українською мовою Шекспіра і інших світових класиків (літературна спадщина М. Костомарова не менш об’ємна, ніж історична/12/). Але вже на початку 60-х років, обґрунтовуючи необхідність україномовної літератури, він написав: «Смішно було б, коли б хто-небудь переклав на південноруську мову «Космос» Ґумбольта чи Римську історію Моммзена: для творів такого роду час ще не настав»/13/. А на початку 80-х років він вже пропагував гасло «малоруська література для хатнього вжитку»/14/. Непослідовність М. Костомарова спонукала Григорія Грабовича до такого висновку: «І факт залишається фактом, що історик і письменник, який більше, ніж будь-хто в Росії третьої чверті ХІХ ст. , репрезентував і захищав українську справу, був також тим, хто, попри всі практичні наміри, прирікав її на неминучу вторинність. У певному сенсі він служив водночас маяком і перешкодою на шляху національного відродження, джерелом світла і деформуючим началом для національної перспективи»/15/.

Сам М. Костомаров виправдовував свій національний дуалізм, по-перше, спільним корінням «двох руських народностей», а по-друге, ніде дітись, «вища верства общества в Малоросії» вважає російську мову («книжный русский язык») своїм «інтелігентним язиком»/16/.

Та попри все, творча спадщина М. Костомарова поряд із творчістю Т. Шевченка була тим безпосереднім інтелектуальним підґрунтям, яке стало підставою існування перших організаційних осередків українського національного руху – «громад».

Володимир Антонович

В. Антонович обрав українську національну ідентичність у зрілому віці. Як і в випадку з М. Костомаровим, його українофільство мало передусім соціальне підґрунтя, як це він сам говорить, «притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної теорії, я одкрив сам собою українство»/17/. В. Антонович прийшов в український рух з польського середовища, котре аж до повстання 1863 р. перебувало під переважаючим впливом еґалітаристських ідей французького просвітительства. Захоплення цією ідеологією мало за наслідок явища «балагульства», а згодом «хлопоманства». «Хлопоманом» був і В. Антонович. Більше того, він дуже швидко вибився в керівники цього руху і став найавторитетнішим лідером польської молоді в Києві. Спостереження за народним життям, однак, спонукали його до висновку про етнічну окремішність автохтонного населення України. Разом із колом однодумців В. Антонович приймає рішення повністю злитися з ним, прийняти його мову й культуру. Тому він розриває з польським патріотичним середовищем і входить до тільки-но створеної «громади».

Вже в свої студентські роки В. Антонович надавав великої ваги історичній науці, розраховуючи знайти в ній відповіді на актуальні проблеми сучасності. В зв’язку з цим він облишив навчання на медичному факультеті і перевівся на історично-філологічний факультет/18/.

Історична спадщина В. Антоновича не мала такого яскраво вираженого політичного спрямування (за невеликим винятком друкованих у Галичині творів, а також курсів, читаних нелегально гурткам втаємничених осіб, в основному вони не збереглися), як спадщина його попередника М. Костомарова. Далі розвиваючи народницьку схему останнього, з-поміж усіх українських істориків В. Антонович був чи не найортодоксальнішим позитивістом. Чимало його сучасників закидали йому, що він, мовляв, даремно витрачає стільки енергії на заняття, з їхньої точки зору, нічого не вартими археологією чи нумізматикою (В. Антонович – «батько» української археології). Та в дійсності такі оцінки надто поверхові. В. Антонович розглядав історію як одне з основних джерел української національної ідентичності і шукав ці джерела навіть у таких «дріб’язкових» галузях як археологія чи нумізматика. Взагалі, окрім
П. Куліша, ніхто з тодішніх українських діячів не надавав такого великого значення культурі, як він.

З превеликим невдоволенням В.