Протягом усього свого життя В. Антонович провадив активну громадсько-політичну діяльність. В роки своєї молодості він був завзятим радикалом, за що засуджувався шляхтою і навіть обвинувачувався в комуністичній пропаганді. Проте практиковане ним «ходіння в народ» спонукало його до висновку, що селянська маса в основному не готова до сприйняття еґалітаристських ідей. Поступово він еволюціонізував в напрямку до консерватизму і повного заперечення позитивного балансу революційних доктрин. Наприкінці 70-х років наукові зацікавлення зблизили його з багатьма польськими істориками (передусім з Олександром Яблоновським і Валеріяном Калінкою), котрі пропагували тверезіший і критичніший підхід до історичного минулого Польщі й України, ніж це робили їх попередники романтики. Крім цього, після подорожі по Італії у 1880 р. у нього виникає думка про перетворення Галичини на «український П’ємонт», тобто про перенесення центру українського політичного й культурного життя з Києва до Львова. Ця думка викликала співчуття також серед його польських колег. Врешті, цій ідеї сприяла й політична кон’юнктура 80-х років, коли галицькі поляки й народовці, налякані значною популярністю москвофільських ідей у Галичині (що засвідчив львівський судовий процес 1882 р. над провідними москвофільськими діячами), тяжіють до порозуміння. Ідея польсько-української угоди в Галичині була реалізована в 1890 р. (так звана «нова ера»). Акція виявилася короткотривалою, проте позначилася важливими здобутками для українців у національно-культурній сфері (відкриття у Львівському університеті кафедри історії України та призначення її керівником М. Грушевського, офіційне визнання австрійським урядом українського фонетичного правопису, що був заборонений у Росії, реформа Товариства ім. Т. Шевченка, створення нових гімназій і ін.). Внаслідок усього цього Львів перетворився на всеукраїнський культурний центр, а вже перетворення його й на політичну столицю України стало питанням часу/20/.

Неабиякі громадські й наукові здібності притягували до В. Антоновича молодь. Вчений виховав цілу плеяду своїх послідовників у науці, це був перший український історик, якому вдалося створити свою школу.

Проте, незважаючи на визначальний вплив на український національний рух, повного зрозуміння серед своїх сучасників за життя він не мав. Для більшості українських діячів тієї доби, що були споріднені з російським культурним середовищем, він був «слишком поляк» (вислів його сучасника видатного історика-народника Олександра Лазаревського)/21/. Приблизно те ж, хоча із зміною акцентів, мав на увазі галицько-польський політик Антоній Хамєц (товариш молодих літ В. Антоновича, колишній «хлопоман»), коли про його конфлікт з
М. Драгомановим сказав: «Антонович – то українець, прищеплений на полякові, а Драгоманов – на москалеві». Чи не єдиний сучасник, з яким його погляди повністю збігалися у 80–90 роках (австрофільство, повна байдужість до російської цивілізаційної спадщини, ба й відраза до неї, небажання орієнтуватися на порозуміння як з царатом, так і з російськими лібералами й соціалістами та особливо негативне ставлення до останніх, покладання великих надій на Галичину), був письменник Олександр Кониський. Власне, ці двоє лідерів київської «Старої Громади» ініціювали політику «нової ери» в Галичині.

Розгляньмо конкретні наукові ініціативи українських діячів, В. Антоновича зокрема, що мали визначальний вплив на подальшу еволюцію української національно-політичної думки.

Науково-організаційні ініціативи в Наддніпрянській Україні

Зрозуміло, що в Російській імперії історичні установи могли існувати лише в руслі відомої формули «самодержавие, православие, народность». Варто зауважити, що царські чиновники чудово розуміли вагу історичних досліджень. Так, київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков вважав, що «историческая наука должна служить подспорьем национальной и патриотической администрации, а разрабатывающее ее ученье должно стать одним из органов этой администрации»/23/. Проте об’єктом діяльності всіх створених російською адміністрацією наукових установ все ж була історія «Юго-Западной России», тобто України, тому не дивно, що в них охоче працювало чимало українських патріотів. І незважаючи на те, що вони змушені були обмежувати свою діяльність рамками офіційної ідеології, однак такі організації, як Київська археографічна комісія/24/, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства/25/, Історичне товариство ім. Нестора-літописця/26/, стали невід’ємною частиною українського національного відродження, а 37 томів «Архива Юго-Западной России», публікації козацьких літописів чи сотні томів «Киевской старины» були, можливо, не менш важливою складовою частиною легітимності національно-визвольних змагань, ніж «Історія України-Руси» М. Грушевського. Російська адміністрація чудово розуміла небезпеку цього українського «Kulturkampf»-у, тому у 1876 р. не тільки ліквідувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а й подбала про додаткові суворі обмеження сфери вжитку української мови. Проте національний напрямок інших наукових установ був не настільки очевидний, і вони продовжували успішно функціонувати. Цікаво зазначити, що радянські ортодокси від науки були набагато далекоглядніші, ніж царська цензура, і в 1972 р. стали на заваді спробі відновлення «Київської старовини» – з їхньої точки зору, видання «буржуазно-ліберального» й «націоналістичного»/27/.

«Руська історична бібліотека» О. Барвінського і українська історична наука в Галичині

Відсутність, крім етнографічних, вагомих візуальних відмінностей українців від росіян, спільні риси культурно-історичної спадщини (православ’я; церковно-слов’янська мова; російський імператор вважався прямим спадкоємцем держави київських Рюриковичів) сприяло тому, що чимало українців добровільно обирали російську національну ідентичність. Причому це явище характерне не тільки для Наддніпрянщини, а й, Галичини, де існувала потужна інтелектуально-політична течія, прихильники якої схильні