були ідентифікувати себе з росіянами і з цієї причини завзято поборювали галицьких прибічників власне проукраїнської орієнтації. До числа москвофілів належали й перші фахові галицько-українські історики (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін.). У центрі уваги їхніх наукових зацікавлень знаходилися династії галицько-волинських Рюриковичів, і оскільки Рюриковичі правили й у Москві, а їхніми правонаступниками є Романови, то звідси випливала історична єдність Галичини й України з Росією. Інтелектуальний потенціал народовців (цей власне проукраїнський нурт розпочав формуватися значно пізніше, лише в 60-і роки), котрі початково майже поголовно були студентами, був набагато нижчий. Тому, щоб якось протиставитися історичним аргументам москвофілів, народовці іноді вдавалися навіть до різких випадів проти археографічних досліджень взагалі/28/. На руку москвофілам було й те, що вся історія України писалася наддніпрянськими діячами по-російському (спочатку з причини відсутності української літературної мови, згодом через її заборону). До цього слід додати, що й ці праці мали бути пристосовані до традиційних російських історичних схем. Все це загалом перешкоджало розвиткові українського політичного напрямку, в Галичині зокрема.
В умовах остаточної переорієнтації «Старої Громади» на реалізацію ідеї «українського П’ємонту» проблема подолання перешкоди такого типу була особливо актуальною. У 1885 р. Київ відвідав галичанин Олександр Барвінський. Під час його розмов з членами «Старої Громади» обговорювалася й проблема започаткування в Галичині видавництва для випуску історичних праць українською мовою. Так з’явився задум «Руської історичної бібліотеки». О. Барвінський був фаховий історик, проте особливих талантів у нього не було. Зате це була людина винятково працездатна й цілеспрямована. Внаслідок вже наступного року в Тернополі з’явився 1-й том «Руської історичної бібліотеки». Серія проіснувала до 1904 р., причому її останні томи видавалися під егідою Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.
На зустрічах О. Барвінського з В. Антоновичем обговорювалися й проблеми термінології. Особливо складно було з терміном «Україна». В Галичині були поширені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В. Антонович запропонував об’єднати дві назви в одну і таким чином з’явилася згодом дуже популярна формула «Русь-Україна». Отже, саме «Руська історична бібліотека» започаткувала велику справу пропаганди терміна, що відіграв визначальну роль у становленні уявлень про спадкоємність і самобутність української історії. Її політичне значення полягає в тому, що галицькі народовці отримали поважні історичні аргументи у боротьбі з інтелектуальними засадами москвофільства/29/.
Кафедра історії України у Львівському університеті
Ще більший вплив на процес нівеляції галицького москвофільства мало створення у Львівському університеті кафедри історії України.
Цей задум виник ще на початку 60-х років. У 1862 р. було звільнено з посади професора Санкт-Петербурзького університету М. Костомарова, і галицькі народовці задумалися над тим, чи не можна було б його запросити до Львівського університету/30/. Однак молода народовська громада не користувалася тоді належними впливами в середовищі австрійських політиків, необхідними для впровадження цієї ідеї в життя, тому вона й не була реалізована.
У листопаді 1880 р. 76 студентів Львівського університету подали до відома академічного сенату петицію про заснування кафедри історії Русі. Сенат ознайомив із змістом цієї петиції викладацький склад філософського факультету, до якого мала б належати новостворена кафедра. Філософський факультет поставився до пропозиції прихильно, але зауважив, що одночасно з кафедрою руської історії мусить бути відкрита кафедра історії Польщі. Крім того, було вказано на те, що на даному етапі немає фахівця, здатного зайняти посаду доцента кафедри історії Русі. Тому в липні 1881 р. студенти отримали відповідь, що сенат не може задовольнити їхню петицію/31/.
Не знати, як вплинула петиція руських студентів на справу заснування кафедри польської історії, але вже в жовтні 1881 р. сейм вирішив поклопотатися про її відкриття. Кафедру історії Польщі було відкрито в лютому 1883 р./32/.
Проблема створення у Львові кафедри історії України стала актуальною в другій половині 80-х років – у зв’язку з розвитком польсько-українських угодових контактів. Вже під час зустрічей О. Барвінського з князем Адамом Сапігою в 1886 р. було порушене це питання, і вже тоді кн. А. Сапіга надавав йому великого значення, причому не стільки академічного, скільки політичного. Очевидно, що сам факт відкриття у Львові кафедри української історії свідчив би про визнання офіційним Віднем окремішності українського народу, що було б повною противагою політиці переслідування українства в Росії. Крім того, покликання на неї В. Антоновича сприяло б утвердженню української ідеї в Галичині. Тому проблема відкриття кафедри історії України у Львові стояла на чільному місці вимог наддніпрянців у їхніх контактах з австрійським урядом та поляками і була однією з тих пропозицій, які подали народовці на розгляд намісника Галичини восени 1890 р.
Справа не йшла гладко. Прихильникам кафедри української історії довелося поборювати певні стереотипи та забобони у Відні як щодо особи В. Антоновича, так і до українців взагалі. Так, міністр освіти уряду графа Е. Таффе барон Павло Ґавч не вважав українців окремою нацією. Можна здогадуватися, що він розумів всі вигоди українського сепаратизму для Австро-Угорщини і хотів того чи ні, був змушений підтримувати українців, однак їхня окремішність, з його точки зору, була дуже проблематична. Що стосується кафедри історії України безпосередньо, то його думка щодо неї була такою: «Історія українського народу не є галуззю окремої науки» (іst noch keіne konkrete Wіssenschaft)/33/. Однак у даному випадку голос міністра освіти, без сумніву, не був вирішальний – у цій справі австрійський прем’єр-міністр прислухався не до нього, а до прихильних