побував у Галичині та Відні/45/. Очевидно, що наддніпрянці захопилися цією ідеєю: українська Академія наук в Австро-Угорщині мала б, без сумніву, резонанс у світі набагато більший, ніж кафедра української історії. Тим більше, що у випадку створення останньої термін «український» можна було б обійти, у випадку ж національної Академії наук без нього обійтися було неможливо – без такої назви її існування втрачало всяку рацію. Крім того, видання НТШ своїх записок свідчило б про інтелектуальну спроможність української мови, в чому сумнівався австрійський міністр освіти бар. П. Ґавч та чимало високопоставлених австрійських чиновників.
Скориставшись із сприятливої атмосфери польсько-української угоди, галицько-українські політики забезпечили НТШ сталі фінансові дотації з боку австрійського уряду, а згодом і від Галицької автономії. Саме ця фінансова підтримка дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути поважну видавничу діяльність та здобути престиж у наукових колах Європи. У 1906 р. вчені НТШ продукували в середньому одну статтю в тиждень, протягом
1892–1913 рр. товариство видало 798 найменувань друкованої продукції (!). «На рівні національних аспірацій і за відсутності будь-яких переваг, що їх надає політична самостійність, цю інституцію треба розглядати не тільки як наукову лабораторію, а й як престижну національну репрезентацію, – вважає Степан Горак. – Чимало її членів провадили політичну діяльність, а одночасна їхня участь в економічних і культурних інституціях вносила плутанину, таким чином, їх вважали національними лідерами»46. «Завдяки йому (НТШ. – І. Ч.) – пише М. Грушевський, – в передреволюційнім смерку, саме перед революцією 1905 р. українське питання, постулат національних прав українського народу узброївся таким аргументом, як наявність української науки. Коли поява Шевченка... сама собою рішила проблему української літератури, Товариство його імені не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури»/47/. «...НТШ свого другого періоду (1894–1914. – І. Ч.), який можна окреслити епохою бурхливого росту наукової творчості, положило тривкі підвалини під творення свідомої української нації. Я не маю сумніву, – твердить Омелян Пріцак, – що без вкладу НТШ ніколи ми не здобулися б на визвольні змагання»/48/.
Михайло Драгоманов
Своїм впливом на український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише з Т. Шевченком,
М. Костомаровим, В. Антоновичем і М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти з числа діячів київської «Старої Громади» (з якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики і російські революціонери. Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя/49/. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)/50/. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з’явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.
М. Драгоманов походив з ліберальної родини лівобережної шляхти, його дядько був декабристом – все це не могло не відбитися і на його власних переконаннях. Опинившись у розпал відлиги кінця 50-х – початку 60-х років у Києві, він узяв активну участь у пропаганді емансипаційних ідей та поширенні серед простого люду освіти. Егалітаризм світогляду М. Драгоманова, як це було й у випадках із М. Костомаровим й В. Антоновичем, привів його в український табір. Щоправда, через свій надмірний космополітизм М. Драгоманов початково тримався дещо осторонь українського руху/51/, проте вже на початку 70-х років він входить до числа найавторитетніших лідерів «Старої Громади».
Під час свого перебування за кордоном у 1871–1873 рр. М. Драгоманов підпав під вплив надзвичайно популярних тоді у Європі соціалістичних ідей. Повернувшись додому, він доводив, що «радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так само українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл» /52/. Опираючись на цю формулу, він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему, в чому й полягає секрет його популярності (на цьому полі конкурентів у нього не було). М. Драгоманов надав народницькій теорії М. Костомарова ідеологічної завершеності. Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. У 70-х роках його погляди в цілому відповідали переконанням членів «Старої Громади», тому в 1876 р. за їхнім дорученням М. Драгоманов виїхав до Швейцаріії з метою закласти закордонний центр пропаганди українофільства. Таким чином, саме М. Драгоманов започаткував українську політичну еміграцію. Однак у 80-х роках «Стара Громада» значно поправіла і на цьому ґрунті між М. Драгомановим та її діячами починаються тертя. «Драгоманов мріяв створити соціалістичне радикальне українофільство, – писав у 1884 р. член «Старої Громади» професор університету св. Володимира Олександр Кістяківський, – я ж думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом повинен бути практично кожен житель Малоросії. . . Українофільство повинно бути практичним, кожен, працюючи у своїй галузі на своєму терені, на який поставила його доля, повинен бути національним, – це так звана мала політика на відміну