Зрозуміло, що ця термінологічна новація мала не тільки вузько-галицьке спрямування, а й загальноукраїнське і навіть всеєвропейське. З цього приводу найтитулованіший дослідник творчості М. Грушевського Любомир Винар писав: «Очевидно, що в часи М. Грушевського, так само як і нині, історична термінологія була далека від узгодженості й об’єктивності. В такі терміни як «Русь», «Rosja», «Russіa», «Західна Росія» («West Russіa»), «південні росіяни» («South Russіans»), «русини» («Ruthenіans») і багато інших різноманітні історики вкладали різноманітний підтекст. Згідно з М. Грушевським, терміни «руський народ» і «руська держава» в застосуванні до Київської держави і інших народів української і східноєвропейської історії використовувалися багатьма російськими істориками з метою інтерпретувати історію російського чи великоруського народу. В такому контексті вони не відбивали правдивого історичного розвитку руських народностей. Внаслідок цього термінологічного хаосу процес формування трьох східнослов’янських націй було спотворено і більші частини української і білоруської історій інкорпоровано в російську національну історію. Грушевський довів, що в минулому український народ був відомий під різними іменами, такими як «руський», «русинський» і «малоруський», і що назви «Русь» і «руський» згодом монополізували московити... Його монументальна праця під назвою «Історія України-Руси» підкреслювала органічну єдність між стародавнім, середньовічним і сучасним періодами української історії. Замість сумнівної концепції «общеруської національності» Грушевський щодо національних історій українців, білорусів і росіян пропонував впровадити концепцію «історії східних слов’ян»/63/.

Лише протягом 1885–1928 рр. друком з’явилося 1779 праць М. Грушевського64. Без сумніву, основна праця
М. Грушевського – десятитомна «Історія України-Руси». Один її обсяг, помножений на науковість, дав українському народові, словами Василя Герасимчука, «найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати»/65/. «Бистрою аналізою і консеквентним розслідом проф. Грушевський роз’яснив наше національне «я», вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевности щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на самостійне горожанство в світі. Він не тільки найсильніше за всіх дотеперішніх істориків пов’язав невиразну, слабим пульсом б’ючу теперішність з перерваними й забутими, та великими традиціями минувшини, але також нові змагання Наддніпрянської і Галицької України звів в одне русло. Він великим історичним словом і своїм авторитетом все ослаблював витворений чужими владами партикуляризм, а противно, скріплюючи патріотизм, єднав перетяті кордоном частини в один живий організм. Як конечний вислід сеї ідейної єдності мусіло прийти також з’єднання всієї нації в одно державне тіло»/66/.

Творча спадщина М. Грушевського – вершина народницької історіографії. М. Грушевський вперше подав цілісну картину історії українського народу, розпочавши її від антів і Київської Русі (більшість його попередників акцентували увагу на козацькій епосі, таким чином, складалося враження, що історія України розпочинається із Запорозької Січі). Він же створив її першу схему, яка рішуче відмежувала Україну від Росії («Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», 1904)/67/.

Провідні ідеї творчості М. Грушевського – народництво й федералізм – характерні й для всього українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Після поразки української революції 1917–1921 рр. М. Грушевський був близький до переходу на позиції державницької концепції/68/, проте державником так і не став. Цікаво зауважити, що більшість його учнів були істориками-державниками.

Народництво М. Грушевського й досі залишається найвагомішим докором на його адресу. Так, Омелян Пріцак, порівнюючи свій світогляд із світоглядом М. Грушевського, говорить: «...На відміну від Грушевського та його народницьких предків, що знали лише тоталітарну матримоніальну російську монархію, я був вихований на польськім та західноєвропейськім розумінні держави та її інституції як основного суб’єкта й об’єкта історії, як найвищого суспільного добра історичної нації, як найбільшого культурного осягу даної національної спільноти, щоб, коли раз заіснувала, її треба було берегти, як око, бо вона, держава, мусила передаватися з покоління до покоління на вічні віки, від мертвих до живих, а там і ще до ненароджених. Це, власне, і є основне завдання національних еліт – носіїв політичної культури – берегти національні традиції та бути на сторожі державної естафети.

Тому я дуже боляче переживав, коли читав слова мого улюбленого автора, що зневажав еліти, вивищував так звані «народні маси», хоч вони не могли розуміти, що таке держава і яка їй ціна. А Грушевський декретував, що власне оті сліпці повинні бути альфою і омегою історичної розвідки, і коли тій масі недобре живеться в державі, навіть у своїй, то вона, маса, має право порахуватися з тією державою»/69/.

Дійсно, М. Грушевський своїми працями на науковому рівні обґрунтував драгоманівську ідеологічну настанову «українці – селянська нація»/70/. Проте цитовані вище гіркі слова О. Пріцака – це все ж погляд з історичної перспективи, погляд сучасний. В епоху ж, коли розпочинав діяльність М. Грушевський, перед національним рухом стояли інші завдання, передусім обґрунтування постулату національної окремішності українців. А в тих умовах цього можна було досягнути лише за допомогою народницької концепції. Це чудово передав Дмитро Багалій: «Соціальний і культурний процес, – писав він, – являються, значить, тією провідною ниткою, що веде нас незмінно через усі стадії піднесення й упадку. А в звичайній схемі «русскої історії» робиться навпаки, і, поклавши в основу політичне життя, прив’язували його то до державної історії польського, то великоруського