Свою політичну діяльність М. Грушевський розпочинав із втілення в життя «культурницьких» концепцій київської «Старої Громади». Як стверджував він сам, «я прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним»/72/. (Дуже вдалу назву має праця канадського вченого Томаса Приймака: «Михайло Грушевський: політика національної культури»/73/). Мабуть, саме тому М. Грушевський надавав такого великого значення культурі й у своїх історичних працях. «Власне, історія народу і культури народу в його концепції нерозривні, – стверджує Іван Дзюба, – бо історія – це і є процес культурної самореалізації народів. Тому монументальна «Історія України-Руси» Грушевського – це водночас і історія форм культурного життя українців». «...Він як державний діяч знав, що без повноцінної національної культури держава не має майбутнього, а повноцінної національної культури не може бути без розуміння державою її пріоритетності»/74/. Характерно, що другою по важливості працею М. Грушевського є шість томів «Історії української літератури».

Після 1905 р. М. Грушевський остаточно схилився до драгоманівської концепції федералізму проросійського спрямування/75/. Згодом, після більшовицького погрому Києва у 1918 р., він написав гіркі слова каяття щодо проросійської орієнтації (збірка «На порозі Нової України»), проте федералістська інерція мислення була настільки сильною, що навіть підписаний ним IV Універсал Центральної Ради він не вважав історичною необхідністю і в 1918 р. зондував ґрунт для втілення в життя нової федералістської моделі – білорусько-литовсько-української/76/.

М. Грушевський увійшов у історію ще й як видатний організатор української науки/77/.

Творчість М. Грушевського була квінтесенцією української національної думки ХІХ ст. Попри всі суперечливі оцінки, неможливо заперечити того, що саме він створив інтелектуальні підстави українських національно-визвольних змагань. Варто зауважити, що в радянську епоху твори усіх великих попередників М. Грушевського (В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Костомарова) в основному зберігалися в загальнодоступних бібліотечних фондах, тоді як на
М. Грушевського не дозволялося навіть посилатися.

* * *

Великі українські історики водночас були ідеологами, оскільки формували не лише духовну, а й політичну сферу національного руху. Власне вони були творцями ідеї окремішності й соборності української нації, ідеї, яку обґрунтували необхідними науковими аргументами. Водночас історики-народники створили ті теоретичні засади українського націоналізму, які згодом гостро критикували представники державницької школи. Це, по-перше, постулат українського народу як селянської нації, що остаточно відштовхнуло від українського руху шляхту й буржуазію; по-друге, ідея перебудови Російської імперії на федералістських засадах, котра, хоча в своїй «костомаровській» редакції повністю відповідала вимогам часу й потребам національного руху, та стала очевидним анахронізмом вже на початку ХХ ст. І, нарешті, це проросійська зорієнтованість українського руху, на чому рішуче наполягали М. Костомаров, М. Драгоманов, а згодом і М. Грушевський, що практично прирекло на поразку національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. Винятком тут був В. Антонович, культурно-національні концепції якого прижилися в Галичині й дали вдячний урожай внаслідок перетворення цього порівняно невеликого краю на центр національно-визвольних змагань ХХ ст.

1 Про зневажливе ставлення офіційної радянської історіографії до сфери культури див. : Культура и история. Ответы д. и. н. проф. А. Я. Гуревича на вопросы редакции журнала // Новая и новейшая история. 1991. – № 1. – С. 97–100.
2 Дзюба І. Михайло Грушевський – великий трудівник української культури // Український історик. – 1996. – Т. ХХХІІ. – С. 228–237.
3 Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров. 1817–1885. – К., 1992. – С. 6.
4 Попович М. Вячеслав Липинський і український консерватизм // Вячеслав Липинський. Студії. – Т. 1. Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ–Філадельфія, 1994. – С. 46.
5 Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. Київ–Ляйпціг. Б. р. вид. – С. 24–25.
6 Костомаров М. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 446.
7 Попов П. Костомаров як фолькльорист і етнограф. – К., 1968.
8 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова. – У кн.: Науково-публіцистичні писання Костомарова. – К., 1928. – С. ІІІ, XVІІ.
9 Дорошенко Д. Передмова. – У кн.: Костомарів М. Дві руські народності. – Київ–Ляйпціг. Б. р. вид. 10 Грушевський М. Вказ. праця. – С. ІV.
11 Драгоманов М. Препарація М. І. Костомарова в «Правді» // Народ. – 1892. – Ч. 13 і 14. – С. 178.
12 Смілянська В. Літературна творчість Миколи Костомарова. – У вид.: Костомаров М. І. Твори: В 2-х т. – К., 1990. – С. 5–37.
13 Мысли южнорусса. – У кн.: Науково-публіцистичні писання Костомарова. – C. 137–138.
14 Малорусское слово. – Там само. – С. 271.
15 Грабович Г. Проникливість і сліпота у рецепції Шевченка: випадок Костомарова // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 77.
16 Барвінський О. Погляди Миколи Костомарова на задачі української інтелігенції й літератури // ЗНТШ. – Т. СХХVІ–СХХVІІ. – Львів, 1918. – C. 98.
17 Антонович