Значними відмінностями в цьому відношенні характеризуються постійні комітети палати громад парламенту Великої Британії. Чи не єдиною їх функцією є відповідна участь у законотворчості. Ті п`ять-вісім комітетів, що утворюються на кожній сесії, не мають спеціалізованої компетенції, позначаються першими літерами алфавіту. Характеристика цих комітетів як постійних є досить умовною через те, що їх склад змінюється кожного разу після передачі туди нового законопроекту, а постійними залишаються лише голови комітетів. У такий спосіб забезпечується професійний підхід до законотворчості, адже депутати спеціалізуються з різних питань, і це, звичайно, враховується при формуванні конкретного складу постійного комітету.

Кількість постійних комісій в парламентах різних країн помітно різниться: від 6 в кожній з палат парламенту Франції до 24 в бундестазі Німеччини. В окремих країнах число постійних комісій зафіксовано в конституції, в інших це зроблено в парламентських регламентах. Проте в ряді країн комісії створюються в такий кількості, яку сам парламент і контролююча його партійна більшість вважають доцільною.

Компетенція парламентів

Вивершеному аналізу парламентаризму сприяє розгляд форм закріплення компетенції представницьких органів, а також змісту відповідних повноважень. Згідно з принципом розподілу влад, парламенти визначаються як носії законодавчої влади. “Всі встановлені тут (у конституції - О.Б.) законодавчі повноваження належать конгресу Сполучених Штатів,” - сказано в ст. американської конституції. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах практично всіх розвинутих країн.

Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя, правомочність розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчої влади. Адже всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, котрі і наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу розподілу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки розподілені і врівноважують одна одну, а й рівні. Не відповідала б ця оцінка реаліям державно-політичного життя.

Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції, слід в першу чергу зазначити, що вони певною мірою пов`язані з побудовою представницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з палат і, як правило, нижні палати відіграють більш значну і навіть домінуючу роль в реалізації цих повноважень. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат не тільки зрівняні, а й в цілому рівні. До них слід віднести представницькі органи Італії, Румуні, США та ряду інших країн. Зокрема обидві палати американського конгресу мають, у принципі, однакові законодавчі повноваження, за винятком того, що білі (законопроекти) з фінансових питань можуть бути внесені тільки в палату представників.

Іноді кожна з палат має свої особливі, притаманні тільки їй повноваження. Наприклад, сенату конгресу США належить виключне право давати “пораду і згоду” на кандидатури, що пропоновані президентом на цілий ряд посад, а також на ратифікацію міжнародних угод. Якщо ніхто з кандидатів у президенти не забезпечить собі більшості голосів вибірників, його обрання здійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обирає віце-президента. Палата представників має право притягувати до відповідальності в порядку імпічменту президента та деяких інших вищих посадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку, наділений сенат. Наявність особливих повноважень у кожної з палат характеризує і деякі парламенти з нерівноправними палатами.

Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їх функцій, тобто напрямів їх діяльності. До парламентських функцій відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову. Останні дві функцій парламентів мають, по суті, супутнє значення.

Конституції передбачають лише окремі, вузькі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішені проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їх відповідні повноваження, слід виділити визнане основними законами багатьох країн право схвалювати укладені міжнародні договори і угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а саме парламентське схвалення в більшості випадків має суто формальний характер.

Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів або на участь в цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду країн. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність з укладання таких договорів у залежність від їх сприйняття парламентом. До зовнішньополітичних повноважень парламентів треба також віднести їх право оголошувати війну і укладати мирні угоди. В цілому ж парламенти стоять осторонь активної діяльності з формування і здійснення зовнішньої політики. Цю діяльність віднесено до повноважень вищих органів виконавчої влади.

До компетенції парламентів деяких країн входять певні судові повноваження. У Великій Британії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере на себе прямі судові функції. Зокрема, палата громад британського парламенту має право притягувати до відповідальності у відповідних випадках як своїх членів, так і сторонніх осіб. За її рішенням для депутатів можуть бути визначені такі покарання, як відсторонення на деякий час від роботи в парламенті або взагалі виведення з його складу.

Однак найважливішими парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, пов`язані з відповідальністю посадових осіб у порядку імпічменту та інших подібних процедур. Активними учасниками цих процедур є представницькі органи.

Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінка змісту