Подальше ослаблення повноважень Сенату відбулося в 1982 р. із прийняттям Закону про Конституцію, що встановив, що конституційні зміни можуть прийматися Палатою громад в обхід Сенату, якщо Сенат протягом 180 днів не схвалить запропонований проект змін.

Сенат складається з 104 членів, призначуваних генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра. Передбачається, що сенатори представляють ту провінцію, від якої вони призначені. Для збереження принципу рівного представництва провінції розбиваються на чотири групи, кожна з який має право бути представлена 24 сенаторами. В даний час система представництва виглядає в такий спосіб:

1. Приморські провінції (Нова Шотландія, Нью-Брансуїк —по 10 сенаторів, Принца Едуарда —4)—24 сенатори.

2. Квебек — 24 сенатора.

3. Онтаріо — 24 сенатора.

4. Західні провінції (Манітоба, Саскетчеван, Альберта, Британська Колумбія — по 6 сенаторів) — 24 сенатора.

Окрім того, з 1949 р. призначають шість сенаторів від провінції Ньюфаундленд, а з 1976 р. — по одному сенатору від Північно-Західних територій і Юкона.

Кожен сенатор вважається представником усієї провінції. Винятком є Квебек, кожен сенатор від якого є представником одного з 24 особливих (“історичних”) округів.

Кандидат на посаду сенатора повинен відповідати чотирьом основним вимогам: мати канадське громадянство; бути не молодшим 30 років; проживати в провінції, від якої він призначається; бути власником нерухомості, вартість якої оцінюється в менш ніж 4 тис. дол. і не мати боргів.

З 1930 р. сенаторами можуть призначатися жінки. В умовах канадської партійної системи, коли консерватори і ліберали змінюються при владі, призначення до складу Сенату має яскраво виражений партійний характер. Прем'єр-міністр прагне заповнити наявні в Сенаті вакансії своїми прихильниками, яких він, таким чином, винагороджує за надані в минулому політичні послуги. Сенаторами нерідко призначаються колишні міністри, члени Палати громад і прем'єр-міністри провінцій.

До середини 60-х рр. члени сенату призначалися довічно. Відповідно до поправки до Конституції, прийнятої в 1965 р., сенатори залишаються в посаді до досягнення ними 75-літнього віку. Ця конституційна норма не має зворотної сили, тому особи, призначені в сенат до її прийняття, обіймали посаду довічно.

Система призначень, що існувала до 1965 р., і прагнення використовувати заповнення вакансій як плату за послуги, зроблені своєї партії людьми, що мають сумнівні здібності парламентаріїв, мали три наслідки: по-перше, у сенат нерідко потрапляють люди похилого віку, що уже не в змозі принести реальної суспільної користі; по-друге, багато хто розглядає одержання посади в Сенаті як непогане завершення політичної кар'єри і, по-третє, саме положення сенатора, що не потребує політичної боротьби і гарантує досить спокійне життя і пристойну винагороду, не стимулює активність членів верхньої палати.

Платня сенатора в 1987 р. склало 54 тис. дол. на рік. Крім того, сенатори одержують щорічну не оподатковувану плату у розмірі 8 тис. дол. на рік. Їхні службові витрати оплачуються з державного бюджету. В 1985 р. спеціальна комісія рекомендувала заморозити платню сенаторів доти, поки вона не скоротиться до 60% від платні члена палати громад.

Сенатори мають ті ж права і привілеї, що і депутати нижньої палати парламенту.

Сенатор може піти у відставку до закінчення терміну повноважень, подавши прохання на ім'я генерал-губернатора.

Конституція встановлює, що місце сенатора стає вакантним у таких випадках:

1. Якщо сенатор був відсутній протягом двох сесій підряд.

2. Якщо сенатор заявляє під присягою, що він “виконував накази іноземної держави”, чи переходить в іноземне громадянство.

3. У випадку визнання сенатора банкрутом чи неплатоспроможним боржником.

4. Якщо він визнаний винним у зраді чи засуджений за вчинення карного злочину чи якого-небудь “ганебного злочину”.

5. У випадку, якщо сенатор втрачає нерухому власність чи перестає проживати в провінції, яку він представляє.

Офіційна частина Сенату, як і Палати представників, складається з ряду посадових осіб і комітетів. Характерна риса Сенату полягає в тому, що спікер цієї палати не обирається, а призначається, за рекомендацією прем'єр-міністра чи генерал-губернатором.

Система комітетів Сенату практично ідентична комітетській структурі Палати громад. Комітети створюються на основі резолюцій Сенату і поділяються на постійні, спеціальні й об'єднані.

Найбільш важливу роль грають постійні комітети, компетенція яких має галузевий і функціональний характер (по сільському господарству; транспорту і зв'язку; охороні здоров'я, соціальному забезпеченню і науці; по справах банків і торгівлі; по процедурних питаннях і ін.).

Значну роль відіграють постійні комітети Сенату, коли він розглядає публічні законопроекти, що надійшли з Палати громад. Так, у 1975 р. комітет Сенату у справах банків і торгівлі вніс 139 змін у законопроект про банкрутство, представлений Палатою громад. Причому в результаті тривалої доробки цього білля нижня палата цілком чи частково врахувала 127 змін, внесених сенатським комітетом.

Оскільки склад Сенату більш стабільний, ніж склад Палати громад, може скластися ситуація, що коли уряд спирається на більшість у Палаті громад, але в сенаті парламентарії від урядової партії знаходяться в меншості. Дана обставина впливає на законодавчий процес, оскільки уряд прагне вносити всі основні публічні законопроекти в Палаті громад, де він має гарантовану підтримку більшості депутатів. У результаті всі публічні біллі потрапляють у Сенат з Палати громад, і тому сенатори не наважуються відхиляти в цілому законопроект, схвалений загальнонаціональним представницьким органом, а передають його в комітети, де він