Торговельнi зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливiв (чи то грецьких в античнi часи, чи то вiзантiйських та норманських за доби Київської Русi, чи захiдноєвропейських у пiзньому Середньовiччi), обумовлюючи також i геополiтичнi орiєнтацiї. Як вiдзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу захiдних впливiв з кiнця ХІІ століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князiв, далi скрiплюється й росте з переходом сих земель пiд власть Польщi» . Польща виступала транзитною територiєю для захiдноєвропейських впливiв в Українi. Причому, якщо духовно-культурнi зв’язки розвивалися насамперед з Італiєю та Францiєю, то технiчно-культурнi — з Нiмеччиною. «Вроцлав i Гданськ, два iсторичнi ринки українського експорту (зруйнованого тiльки силомiць росiйським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих захiдних, нiмецьких впливiв» 12.

§2. Росія як геополітична проблема

Проблема українсько-росiйських вiдносин, Росiї взагалi, її iсторичної долi є однiєю з найважливiших в українських геополiтичних концепцiях.

Загальним місцем для незалежної суспільної думки першої половини ХХ ст. був висновок про те, що приєднання України до Московського царства призвело до розриву традицiйних зв’язкiв з Захiдною Європою, насильницької змiни зовнiшньоторговельних пріоритетiв та геополiтичних орiєнтацiй. Свідома централізація суспільного та культурного життя з боку царського уряду встановлювала заборону виїжджати без спецiального дозволу, на навчання, відбивалася в системі розпоряджень влади, що спрямовували українську торгiвлю лише через пiвнiчнi порти iмперiї i т.ін. «Росiйська торговельна i митова полiтика, не спиняючись нi перед чим, щоб розiрвати й зруйнувати торговельнi зв’язки України з її iсторично сформованими захiдними ринками, щоб знищити взагалi українську торговлю й вiддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до пiвночи, до великоруських центрiв — Петербурґа i Москви» 13.

Говорячи про особливостi геополiтичних спрямувань в iсторiї двох народiв, С.Рудницький зауважує, що «природа вказала Московщинi цiлком иншi гидрографiчнi шляхи, як Українi...» 14. Ю.Липа пiдкреслює, що у той час, коли українцi як нацiя формувались на берегах рiк Пiвнiчного Причорномор’я, росiяни — в басейнi Волги. У книзi «Розподiл Росiї» Ю.Липа говорить, що хоча за довгi столiття експансiї росiяни розселились на значному просторi, багато з цих територiй так i не стали справдi росiйськими. І йдеться тут не тiльки про тi краї, де росiяни не становлять етнiчної бiльшостi: Україна, Прибалтика, Кавказ, Середня Азiя i т.ін., а й про Сибiр i Далекий Схiд. «Останнi роки iсторiї Росiї — це щораз тяжча боротьба центральної влади з рiжнороднiстю людей i краю. У цiй боротьбi найтрагiчнiше було те, що централiстична iдея виявилася недоцiльною на просторах Росiї. Щораз тяжчi удари завдає ця iдея попросту людському життю» 15. Цi удари забирали i забирають мiльйони життiв і в народiв, пiдкорених iмперiєю, i у власне етнiчних росiян — заручникiв росiйської iмперської iдеї. Аналiзуючи географiчнi особливостi власне Росiї, розташування населення, промислових центрiв, комунiкацiй, Ю.Липа доходить висновку, що за умов демократичного полiтичного устрою та вiльного розвитку виробництва i економiчних зв’язкiв вiд Росiї почнуть вiдходити територiї поза її європейською частиною. Першою серед них буде Сибiр, яка є «властива росiйська Америка, що лежить коло самої Росiї i зв’язана залiзницею з нею i Середньою Азiєю» 16. Симптомами аналогічного розвитку подiй для нього були сибiрський сепаратизм та численні сибiрськi уряди часiв революцiї. Сибiрська промисловiсть бiльш зацiкавлена в економiчних зв’язках поза Росiєю, нiж у нiй самiй. Ще яскравiше цi тенденцiї виявляються на прикладi Далекого Сходу, коло економiчних iнтересiв якого лежить у Тихоокеанському басейнi: вивезення сировини до США, Японiї, Австралiї, Пiвденно-Схiдної Азiї та ввезення звiдти промислової та сiльськогосподарської продукцiї — набагато вигiднiше, нiж з власне Росiї. Висновок щодо майбутнього Росiї однозначний — її розподiл. Питання лише в тому, на думку Ю.Липи, коли це вiдбудеться i яким шляхом та з якою кiлькiстю жертв. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі життєві зусилля нації на утримування в покорі інших. Подiбну думку висловив у працi «Чому ми хочемо самостiйної України» С.Рудницький: «У оновленiй демократичнiй Росiї буде великоруське живло безумовно продовжати заграничну полiтику царської Росiї. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостiйности, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю — вже не царську, а поступову. Треба коли не самостiйнiсть, то автономнiсть України так сильно поставити й так гарно захистити перед всякими посяганнями московських централiстiв, щоби Україна мала з свого догiдного географiчного положення тiльки користь, а не шкоду» 17.

§3. Плани для майбутнього

Багато в чому особливостi iсторiї України та її перспективи випливають з особливостей територiї, що її посiдає український народ. «Українська земля творить виразну географiчну цiлiсть, самостiйну й окремiшну супроти сусiднiх земель: Молдави, Угорщини, Польщi, Бiлоруси, Московщини. Вона опирається вiд пiвдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на пiвночи о багна i лiси Полiсся. Хоч нема в України добрих природних границь вiд заходу, пiвнiчного сходу i сходу, то вона як пiвнiчна побережна країна Чорного моря, має важнi цiхи одноцiльностi... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцiльну географiчну одиницю» 18. Перевага згаданої одноцiльностi, що в нормальних умовах мала бути однiєю з важливих умов нормального розвитку держави, практично повнiстю перекреслювалась iншою географiчною особливiстю української територiї — браком на значних дiлянках природних