Брак природних кордонiв стояв на завадi полiтичнiй самостiйностi. Набуття полiтичної незалежностi створює для України умови реалiзацiї свого призначення. Географiчне розташування та особливостi iсторiї розкривають суть цього призначення. Пiсля Росiї, Україна є найбiльшою за територiєю державою Європи iз великим промисловим та людським потенцiалом, з родючими ґрунтами та помiрним клiматом. «Український нарiд належить до захiдньо-европейського, чи, коротше сказати, — просто-таки европейського кругу не силою тiльки iсторичних зв’язкiв, якi протягом столiть зв’язали українське життє з захiдним, а й самим складом народнього характеру» 20. Саме тому серед перших необхiдно вiдновлювати традицiйнi зв’язки з європейськими країнами, насамперед Нiмеччиною .

Контакти з Європою мають допомогти лiквiдувати технологiчний розрив i вiдновити культурнi взаємини, ґарантуючи зовнiшньополiтичну безпеку. З цього виводить М.Грушевський необхiднiсть нашої захiдної орiєнтацiї, замiну нею орiєнтацiї московської.

Ясна річ, що така ідея могла бути реалізована лише самостійною Україною. Говорячи ж про її геополiтичне становище у складi Радянського Союзу, А.Синявський, наприклад, 1927 року констатував: «Україна є також мостом мiж схiдною частиною нашого Союзу, Азiєю й Захiдною Європою. Україна є виступ на Захiд в вороже оточення Захiдної Європи» 22

На противагу iдеям М.Грушевського про орiєнтацiї на Захід український полiтичний діяч, прибічник монархiчної iдеї В’ячеслав Липинський в серединi 20-х рокiв вважав, що «в даний момент нiхто в Європi сильної i великої Української Держави собi не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заiнтересованi в тому, щоб нiякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при вiдбудовуваннi нашої державно-нацiональної традицiї i при реставрацiї Гетьманства ми не тiльки не можемо покладати надiй на допомогу якоїсь «орiєнтацiї», а навпаки мусимо бути готовi, що рiжнi зовнiшнi сили будуть нам у тому на скiльки можливо заважати» 23. Історичний досвiд показує, що навiть коли в України i з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однiєю рукою руйнують те, що iншою допомагали будувати. Така сама ситуацiя була за часiв Хмельниччини та Руїни, коли українськi гетьмани у пошуках зовнiшньої пiдтримки хилилися i до Варшави, i до Стамбула, i до Бахчисарая, i до Москви, але всi «помiчники» лише розоряли наш край. Під час революцiї 1917–1920 рр. пiдтримка нiмцiв, австрiйцiв та Польщi Пiлсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський i певен, що зовнiшня пiдтримка в кращому разi допоможе Українi стати країною-буфером мiж Європою i Росiєю.

М.Грушевський, розумiючи недолiки односторонньої захiдної орiєнтацiї, відзначає, що «коли народнiсть наша, дух нашого народу тягне нас на захiд, край завертає енерґiю, нашу працю на схiд i полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунiкаційного центру, до котрого ведуть нас нашi рiки i повиннi б були повести всi нашi дороги, коли б вони будувались нами, в орiєнтованню нашими iнтересами, а не мали ми своєю метою — навпаки — боротись з природною орiєнтацiєю нашого економичного й культурного життя» 24. Країни на Пiвднi i на Сходi можуть постачати в Україну сировину для промисловостi i стати ринками збуту її товарiв, якість яких не дозволяє поки що експортувати їх на Захiд. Широкi зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азiєю, Середземномор’ям повиннi створити зовнiшнi умови для економiчної стабiльностi країни.

§4. Східний вектор українських інтересів

У своїх дослiдженнях української економiки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я i схiдного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськостi й такою частиною територiї земної кулi, що може скласти певний економiчний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбiльш економiчно доцiльного розподiлу працi та обмiну продукцiєю. «...Природно-географiчнi умови й рiзний ступiнь економiчного розвитку, певна диференцiацiя господарств держав Близького Сходу та України є певною пiдставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебiчна проробка мусять ставити одну з актуальнiших проблем нашого пiсляреволюцiйного часу» 25. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напiвфабрикатiв для промисловостi, то для країн цього реґiону — готової промислової та сiльськогосподарської продукцiї, машин та обладнання.

Проте чорноморську орiєнтацiю України зумовлюють не лише економiчнi чинники, а й географічно-полiтичнi: «...Уклад рiк... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечнiстю нашу вiтчизну шукати головної полiтично-географiчної пiдпори на чорноморському побережжi: польська та московська полiтично-географiчна небезпека все будуть вимагати вiд України, щоб вона свою полiтичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постiйно i сильно об його побережжя й шукала зв’язкiв i союзiв з могутнiми державами, що панують i мають iнтереси в Переднiй Азiї», — писав С.Рудницький 26.

Ідея зони чорноморської спiвпрацi, така приваблива для багатьох наших сучасних полiтикiв, була популярною в українських колах уже в першiй половинi ХХ сторiччя. Її однозначно вирiшували i М.Грушевський, i С.Рудницький, i Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбiльшою потугою в реґiонi Чорного моря, ці діячі пiдкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — анi полiтичного, анi економiчного.

Особливе мiсце в майбутнiй чорноморськiй зонi спiвпрацi належить Кримовi. Крим — це ключ до морських комунiкацiй Чорного моря. Хто володiє Кримом, той контролюватиме вихiд України до моря i далi — до океанiв. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської полiтики в часи УНР: «Втрата Криму, що вже тодi (1917) мав українську зглядну бiльшiсть