Українсько-Російські відносини та політика Заходу
Майбутнi iсторики, вивчаючи Євразiю кiнця ХХ столiття, цiлком можуть прийти до висновку, що доля України була найважливiшим моментом у пошуку стабiльностi в цьому реґiонi. Можливо, вони навiть говоритимуть про «українське питання» як ключову проблему цього перiоду. Тут вони матимуть на увазi одне з двох: або Українi пощастило змiцнити свою незалежнiсть, що сприяло реорганiзацiї Євразiї шляхом створення життєздатних нацiональних держав, а не iмперiй, або ж Україна стала «хворою молодою людиною» Європи, що притягує увагу й зусилля Росiї, iнших держав на шкоду реформам та стабiльностi у реґiонi.
Сучасним державним дiячам значення українського питання видається не таким ясним. Тим, хто спостерiгає розвиток українського питання у початковiй стадiї, не можна докоряти незнанням того, як воно може розв’язатися. Їм можна докоряти лише неусвiдомленням його важливостi й тим, що вони не провадять полiтику, спрямовану на досягнення стабiльностi. Розглянемо обидва варiанти розвитку українського питання та його взаємозв’язок з майбутнiм Росiї.
§1. Силові комбінації нового євразійського простору
Захiд досi не призвичаївся розглядати територію колишнього СРСР як простір дій мiжнародної дипломатiї. Причина цього частково криється у тому, що Захiд в часи змiн і надалі спирається на старі стратегiчнi концепцiї, що вони визначають його полiтику, без достатнього урахування нових реалiй. Пiдтримка російських реформ і пильна увага до питання ядерної зброї, надто в Українi, є двома найважливiшими наслідками консервативних стратегій.
З цього не випливає, що названі концепцiї не мали стратегiчно великого значення або що полiтика Заходу не вiддзеркалює розумiння змiн. Але можна припустити, що глибина та повнота реакцiї Заходу на цi двi проблеми певною мiрою вiдображають ступiнь його поiнформованостi про них. Захiд не одразу зрозумiв, що така пильна увага виправдана лише з урахуванням iнших потенцiйних джерел стабiльностi на терені колишнього СРСР. Головне з цих джерел — утворення незалежної та життєздатної України.
Hезалежнiсть України тягне за собою два важливих і наочних наслiдки. Перший полягає у простiй констатацiї того, що стратегiчно важливi терени та ресурси, які ранiше управлялися з одного, нині знаходяться під владою двох центрiв. Такий розподiл влади створює можливiсть нових силових комбiнацiй у реґiонi. Цi спiввiдношення можуть бути бiльш чи менш сталими, проте такими, що зменшують iмовiрнiсть перевлаштування цього реґiону та його ресурсiв пiд егiдою експансiонiстської iмперiї. Аби запобiгти виникненню такої iмперiї, незалежнiсть України так само важлива, як i реформи у Росiї. Друга констатацiя пов’язана з першою: вагомість внеску України у могутнiсть Росiйської та Радянської iмперiй означає, що її незалежнiсть впливає не лише на можливiсть облаштування реґiону, а й на спроможнiсть упорядкування самої Росiї. I справді, Україна може виявитися головною зовнiшньою силою у процесi становлення Росiї.
§2. Проблема iмперiї
Hеобхiдно з самого початку уточнити, що таке проблема iмперiї. Останнi вiсiмсот рокiв становлення євразiйських цілісностей переважно вiдбувалося шляхом експансiї або розпаду iмперiй. В часи розпаду,тобто розподiлу та зникнення Монгольської iмперiї, великого «смутного часу» на початку ХVII столiття або краху Росiйської iмперiї у нашому столiттi виникали новi або навiть бiльш тоталiтарнi варiанти суспільства. Єдина держава, спроможна протягом кiлькох наступних десятилiть вiдтворити євразiйську iмперiю, — це Росiя, й багато хто на Заходi вже бачить зримі обриси iмперської полiтики Москви.
Є три основнi чинники, що обумовлюють вплив Росiї у реґiонi. Перший — iнтелектуальний потенцiал росiйських провiдникiв, що виявляється у ходi дискусiй у Москвi про нацiональнi iнтереси Росiї. Другий — росiйська криза, що обмежує можливостi країни. Третій — фактична взаємодiя Росiї iз зовнiшнiм свiтом, надто з новими державами на її кордонах.
Дискусiї у Москвi неухильно спрямовані на утвердження активнiшої ролi Росiї у свiтi. Це передовсім виявляється у декларуваннi «особливої вiдповiдальностi» за терени колишнього СРСР. Але було б помилкою вважати московськi дискусiї завершеними, а iмперськi сили — такими, що перемогли. Iмперська психологiя зберігає міцні позиції у Москвi; у зовнiшньополiтичних колах домiнує думка, що Росiя має залишатися великою державою. Однак не всi вважають, що така держава обов’язково має бути iмперiєю.
Хоч якими були б намiри політичних лідерів, теперiшнi труднощi обмежують вибiр засобiв та перешкоджають негайному здiйсненню повноцiнної iмперської стратегiї де-небудь, за винятком найменших та найслабкiших держав на кордонах Росiї. Їй потрiбен час, щоби зосередитися, як сказав Борис Єльцин, на «тяжкiй хворобi росiйської державностi» 24. Ця хвороба, за словами того ж таки Єльцина, позначена низкою патологiй: злочиннiстю, економiчними труднощами, послабленням зв’язкiв центру з реґiонами та мiжнацiональною напруженістю. Однiєю з головних патологiй є криза у середовищi вiйськових, що намагаються зберегти згуртованiсть та високий моральний дух перед лицем серйозних матерiальних дефiцитiв, недостатньої бойової пiдготовки та оснащеностi технiкою, масового ухилення вiд призову. Iмперська стратегiя вимагає наявностi таки iмперських збройних сил, а їх зараз немає. Цi патологiї змушують Росiю намагатися вступити у перiод зосередженостi на внутрiшнiх проблемах, що нагадує полiтику recuеillement («зосередженостi») мiнiстра закордонних справ Росiї Олександра Горчакова пiсля поразки у Кримськiй вiйнi. Така потреба у перепочинку створює стимули для врiвноваженостi та допомагає Москвi краще оцiнити свої справжнi можливостi, якi не завжди тотожні змісту риторики. Саме пiд час цього перепочинку росiйським державним дiячам та їхнiм iноземним спiврозмовникам треба виробити заохочення для постiмперських моделей поведiнки.
Складається враження, що модель взаємовiдносин Росiї з її найближчими сусiдами, такими, як Україна, не витримує аналогiї з полiтикою Горчакова; для Росiї не iснує того status quo ante, до
