Питання полягатиме у тому, чи зможе ця потуга забезпечити стабiльнiсть з одночасною повагою до незалежності сусідів. Останнє стане менш вірогідним, якщо Захід своєю чергою зосередиться на внутрішніх проблемах і відмовиться від участі у формуванні сфер інтересів та впливів у реґіоні, що призведе до вiддалення Росiї вiд Європи, а сусiдам Росiї роковано буде увійти до чемберленiвської категорiї «далеких країн, про якi ми нiчого не знаємо».

§3. Полiтика Росiї стосовно України

Зростання впливу Росiї залежить вiд взаємодiї з новими прикордонними державами навiть бiльшою мiрою, нiж вiд вiдносин iз Заходом. Саме тут, зокрема в Українi, де стара спадщина особливо сильна, а ставки — найвищi, виникає проблема iмперiї.

Вiдносини Росiї з Україною ускладнюються iсторичним та психологiчним досвiдами обох сторiн. Hайглибшi незгоди мiж ними нерiдко розвиваються на рiвнi розходження нацiональних психологiй: росiяни схильнi розглядати українцiв як частину православної слов’янської цивiлiзацiї, створеної значною мiрою завдяки злуці трьох схiднослов’янських народiв пiд керiвництвом Росiї; українцям же характерна сильна самосвiдомiсть окремої нацiї, вiдмiнної вiд росiян. У той час, коли Росiї потрiбно ще визначити своє нацiональне обличчя, незалежнiсть України сприймається деякими політиками, як шок, а деякими — як зрада.

Суспiльна думка росiйських нацiоналiстiв найдужче уражена незалежнiстю України, хоч вони й подiляються на тих, хто виступає за полiтику тиску з метою вiдновлення стратегічного й культурного єднання Росiї та «православної України-Руси», й тих, хто прагне повернути «райони компактного проживання росiян в Українi» 25. Другий з цих пiдходiв є рiвнозначний вимушеному визнанню незалежної України, хоч би й у визначених Москвою кордонах.

Ставлення зовнiшньополiтичних кiл Москви до української незалежностi не набагато приязніше. Однак цi кола виступають за полiтику, спрямовану на розрядку напруженості мiж Києвом та Москвою. Нещодавно член Президентської ради Андранiк Мiґранян сформулював думку, яку вiн приписує частинi росiйських полiтикiв й аналiтикiв, що висловлюються проти «тактики сильної руки» та здійснення тиску на Україну з приводу Криму. Ця думка ґрунтується на припущеннi, що «Україна є крихким, штучним, гетерогенним етнополiтичним утворенням, що не має реальних шансiв на формування власної державностi...» 26. Проте Мiґранян пояснює полiтичнi пiдвалини такої думки головним чином «очiкувальним» пiдходом Росiї до Києва з бiльшостi питань, у тому числi — ядерної зброї. Хоча такий пiдхiд обумовлений насамперед слабкiстю української держави, вiн також вiддзеркалює неупереджену оцiнку становища самої Росiї. Для Києва найсуттєвiшим є те, що вiн отримує перепочинок, а не спiвчуття та добру волю росiйських полiтикiв й аналiтикiв.

Полiтика Росiї щодо України являє собою поєднання примирення й тиску з тим, щоби «утримати українську проблему у певних рамках, не припускаючи виходу її з?пiд контролю» 27. Єльцин та високопоставленi росiйськi урядовці за пасивності своїх українських колеґ виробили чiтку схему вреґулювання безлiчi складних проблем, припускаючи при цьому затримку або навiть повний провал їх конкретного вирiшення. Проте iснують важливi винятки. Росiя не вiдмовилася вiд своїх, як вона вважає, життєвих iнтересiв, що стосуються утримання Чорноморського флоту в Криму та iнших питань, вiд яких залежить безпека України. Вона також вперто обстоювала свою позицiю й тоді, коли на карту було поставлено реальний фiнансовий зиск, намагаючись при цьому нейтралізувати українські претензії на частку радянських активiв. Iнодi здавалося, що найтяжчими аспектами переговорiв з ядерного роззброєння були питання фiнансової компенсацiї й розподiлу американської технiчної та фiнансової допомог.

Росiя намагалася впливати на полiтику України через економiчний тиск, але вона провадила цей курс вельми стримано. Росiя пропонувала списати українськi борги в обмiн на отримання контрольного пакета акцiй у таких важливих економiчних об’єктах в Україні, як нафтопереробнi заводи та трубопроводи. Вона реґулярно намагалася домогтися участi України у рiзних заходах, що глибше втягують до механiзму Спiвдружностi Hезалежних Держав. Однак Росiя не поставила питання про участь у цих заходах як неодмiнну умову економiчної спiвпраці або подальших поставок енерґоносiїв. Ці поставки, незважаючи на наочну платіжну неспроможність України, не ставилися у залежнiсть вiд українського боргу й згоди на його погашення за графiком.

Складається враження, що сьогоднi росiйська стратегiя ґрунтується на усвiдомленнi слабкостi України й неспроможностi Росiї взяти на себе ще бiльший тягар, нiж той, який вона вже несе. Росiйський уряд зосередився на збереженнi своїх iнтересiв та впливу в Українi, намагаючись утримати там економiчнi та полiтичнi позицiї й водночас займатися кризою у власнiй країнi. Така стратегiя не означає, що Росiя примирилася з незалежнiстю України або що вона вiдмовляється вiд своїх iнтересiв у цiй країнi — просто Росiя у своїх вiдносинах з Україною виявляє розсудливiсть, чого вiд неї не очiкувала бiльшiсть iноземних спостерiгачiв. Довготермінові намiри Росiї прояснятимуться лише паралельно з її виходом з кризи й вiдновленням свого потенцiалу. Дуже важливо, щоб у наступному десятирiччі росiйськi, українськi та захiднi державнi дiячi використали теперiшнiй перепочинок для змiцнення реформ у Росiї та незалежностi України, а також для пiдтримки тих елементiв у полiтичних колах, що виступають за стабiльнi росiйсько-українськi вiдносини.

§4. Конфлiкт чи спiвробiтництво

Хоча й уявляється малоймовiрним, що названа модель взаємовiдносин призведе до збройного конфлiкту, Захiд остерiгається саме можливостi