сходом та заходом знаходяться центр та пiвдень — реґiони, що не додержуються повнiстю жодної з названих орiєнтацiй. Щоправда, трохи про iнше свiдчить їхня пiдтримка Леонiда Кучми на липневих виборах 29. Сили прихильникiв iнтеґрацiї також подiлені. Комунiсти та соцiалiсти вибороли найбiльшу кiлькiсть мiсць у першому турi парламентських виборiв. Їх об’єднує орiєнтацiя на одержавлену економiку та спiвпрацю з Росiєю, але в них є глибокi суперечностi з приводу сутностi незалежностi України. Соцiалiсти, головним чином, бажають її зберегти, багатьом же комунiстам це у кращому разі байдуже. Обидвi партiї пiдтримують непростi робочi вiдносини з полiтичними силами директорського корпусу. У наступних турах парламентських виборiв схiдна Україна дала бiльше незалежних депутатiв та прихильникiв економiчних реформ. Hа iншому полюсi — нацiоналiсти, все ще не готові вирішити питання про те, чому вiддати перевагу — реформам чи заходам на змiцнення української державностi. Hа полiтичнiй аренi досі бракує сильної партiї економiчних реформ, хоч у новому парламентi i є реформаторська фракцiя, зв’язана з Кучмою та його радниками.
У центрi уряд намагається керувати за допомогою хистких компромiсiв та балансування мiж рiзними полiтичними силами України. Кравчук прагнув орiєнтуватися на прихильникiв iнтеґрацiї з економiчних питань та на нацiоналiстiв у галузi зовнiшньої полiтики й безпеки за винятком питань щодо ядерної зброї. Пiсля парламентських виборiв і перемоги Леонiда Кучми ця хитка рiвновага вiдчутно порушується на користь iнтеґрацiйних сил відповідно до погiршення економiчного становища. Проте навiть трiумф цих сил не в змозi звiльнити нове керiвництво вiд необхiдностi пiдтримки такої рiвноваги. Такий уряд не може керувати Україною без пiдтримки її захiдних та центральних реґiонiв, а економiка просто не витримає бездiяльностi по-кравчукiвськи.
Питання полягає у тому, чи призведе вищенаведена схема за умов полiтичної кризи до неминучого краху, чи ж аналiтики перебiльшують крихкiсть української державностi. Хоч на Україну чекають у майбутньому серйознi випробування, iснують також і стабiлiзуючi чинники, у тому числi наочна пiдтримка демократичного процесу в Українi, брак монолiтного полiтичного руху етнiчних росiян, а також небажання й неспроможнiсть Росiї здiйснювати авантюри щодо України.
Hезважаючи на економiчнi труднощi, останні вибори виявили мiцну довіру виборчiй системi. Протягом всього цього часу вибори свiдчили про вельми часте й поширене розчарування в українських лiдерах та їхній полiтицi, але українськi виборцi визнали за краще висловити це розчарування голосуванням, а не громадянською вiйною. Полiтична структура України мiцнiша, нiж дехто вважає. Звичайно, не йдеться про порiвняння з Москвою, де багато чиновникiв, дипломатiв та полiтикiв просто перейшли на службу з СРСР до Росiйської Федерацiї. Поступ України доводиться вимiрювати практично з нуля. В неї не було реального досвiду державностi, так само як і адмiнiстративних кадрiв для здiйснення основних державних функцiй. В Українськiй РСР панувала Москва за пiдтримки мiсцевої номенклатури сумнiвної якостi. I по-справжньому дивуватися треба не теперiшнiм невдачам України у будiвництвi держави, а тому, наскiльки далеко й успiшно просунувся цей процес на такiй хиткiй основi.
Вибори довели, що етнiчнi росiяни в Українi не є п’ятою колоною. Росiяни тут — найбiльша меншина; але лише у Криму вони складають бiльшiсть населення, нiде не виступаючи могутнiм полiтичним блоком виборців 30. Високий вiдсоток їх на виборчих дiльницях Донбасу пiд час березневих парламентських виборiв засвiдчив орiєнтацiю реґiону на Київ 31. Тiльки в Криму спостерiгалася активна пiдтримка мiсцевих iнституцiй та сепаратистської полiтики на шкоду центровi. Парламентськi та президентськi вибори засвiдчили, що етнiчнi росiяни в Українi бажають оголошення росiйської мови другою державною. Вони прагнуть тiсних зв’язкiв з Росiєю й вiдкидають спроби утвердження української державностi за рахунок вiдносин з Росiєю. Проте вони не бажають стати ще однiєю знедоленою провiнцiєю Росiї. Hебезпека полягає у тому, що у перспективi зiткнення економiчних iнтересiв може особливо виявитися у мiсцях компактного розселення росiян, зокрема у Донбасi, й рiзнi економiчнi та полiтичнi iнтереси з часом можуть привнести нацiональну складову у теперiшню внутрiшню кризу.
Хоч нині орiєнтацiя на реiнтеґрацiю, вiрогiдно, домiнує у київському урядi, можливостi прихильникiв такої реiнтеґрацiї виконати свої обiцянки суттєво обмеженi й навiть бiльше, нiж у сепаратистiв. Фактично назрiває криза лiвих мiрою того, як вони зіштовхуються з вiдповiдальнiстю за керiвництво. Сама Росiя не в змозi пiдтримати новi економiчнi випробування такого масштабу, на який розраховують українські полiтики — прихильники iнтеґрацiї. Керiвники східних областей (Донбас) та й кримськi керiвники починають усвiдомлювати — краще їм розiгрувати реґiональну карту в Києвi, нiж ставати у довгу чергу по дотацiї у Москвi. Здiйснюючи плани досягнення минулого добробуту через вiдновлення старих економiчних зв’язкiв, прихильники iнтеґрацiї невiдворотно зiткнуться з тим фактом, що росiйськi промисловi пiдприємства самi втягнутi у запеклу боротьбу за дефiцитнi ресурси і фінансування. Hаївна надiя на те, що полiтика iнтеґрацiї суттєво змiнить розвиток подiй у схiднiй Українi, скорiше за все розiб’ється об дiйснiсть.
Ті, хто найпесимістичніше налаштовані щодо можливостей України, вказують на жалюгідний стан її економiки, немовби цим питання вичерпується. Аналiтикам слiд звернути увагу на величезну рiзницю мiж щомiсячними статистичними даними, що свiдчать про руїну, та цiлком нормального вигляду щоденним життям власне в Українi. Це «вiльне падiння» економiки триває так довго, що терпіння населення лише захованими запасами пояснити не можна. Вочевидь, нашi економiчнi та полiтичнi моделi не в змозi передбачити усi сили, що сприяють пiдтриманню України на плаву. Цi сили досить рiзноманiтнi. Деякi — надбання старої системи (дотацiї, пiльговий розподiл житлової площi, доступ до спецтоварiв). Деякі