Політична географія України
Чи не найприкметніша ознака країн, що утворилися по розпаді СРСР, — хутко сформована й виразно окреслена неоднорідність політичного простору. За кілька років однопартійна гомогенність поступилася місцем багатоманіттю рухів і партій. Тільки ж не лише вони конституюють мозаїку політичного поля — вона зумовлена також політичними вподобаннями й вибором населення, яке проживає у конкретних реґіонах тієї чи тієї країни. Натомість вибір обумовлений деякими глибинними підставами.
У сучаснім політичнім дискурсі використання географічних опозицій — явище скільки поширене, стільки ж умовне. До протиставлення «захід — схід», «північ — південь», «нові землі — старі землі» вдаються для стислої, майже метафоричної вказівки на комплекс соціально-економічних та політичних незбігів, що утворюють рельєф, «географію» соціокультурного простору. Давно помічено, що політична географія використовує як матрицю географію історико-культурну, але леґітимності й завершеності набуває внаслідок мобілізуючої праці суб’єктів, зацікавлених в артикуляції соціально-культурних відмінностей з метою здобути доступ до влади.
§1. Історичне підґрунтя політичної географії України
Соціально-культурна неоднорідність України — плід примхливої й вільної гри історичних обставин. Її західний реґіон — Галичина й Буковина — тривалий час був складовою частиною імперії Габсбурґів, згодом Польщі й Румунії, а до України його приєднали під час Другої світової війни. Все те, що на північ та схід від цього реґіону, підлягало дому Романових, після 1917 року — СРСР. Східні й північні райони сучасної України останні три століття заселяли й обживали росіяни та українці — вельми строкатий за життєвою вдачею люд. Нову хвилю переселень, супроводжувану взаємодією й трансформацією культурних зразків, настанов і орієнтирів поведінки, спричинила індустріалізація Донбасу та Придніпров’я. Теперішнього вигляду кордони України набирають в 1954 р., коли до її складу увійшов Крим, більша частина населення якого проживає там у першому та другому поколіннях.
Історично зумовлені «націоналізація» заходу та «інтернаціоналізація» сходу — такі дві найвпливовіші й такі різні тенденції, що сформували у населення навзаєм відмінні «способи відчувати, думати і діяти» (Дюркгейм). На рівні буденних уявлень складалися образи справжнього й позірного українства. Галичани Західної України дивляться на наддніпрянців як на денаціоналізованих «малоросів». Останні ж сприймають галичан як ультранаціоналістичних «бандерів». Протистояння, породжене Другою світовою війною, санкції переможців і навзаєм протилежне витлумачення того, що сталося, посилювали розкол принаймні на дві України в межах єдиного географічного простору.
Відчуження давалося взнаки і на особистісному рівні. Є, приміром, свідчення того, що молоді українці, вивезені на роботу до Німеччини у 40-і роки, ставились один до одного з недовірою. Знаки їхнього роз’єднання зберігалися в еміґрації в Америці та Європі 9.
Отож домінуючою для України є географічна опозиція «захід — схід». Тут «схід» репрезентує також північ і південь, бо щодо Галичини й Буковини у фізичному просторі – вони розташовані «далі на схід». Певна річ, випадковим, але вельми символічним збігом є те, що у слов’янськім світогляді саме цю географічну вісь мають за найсуттєвішу — за рухом Сонця, од світлого сходу до темного заходу 10. Тільки якщо у світогляді давніх слов’ян межи сходом і заходом неодмінно мав місце і фіксувався певний центр, то сьогодні у висловлюваннях політиків та деяких засобів масової інформації помітна тенденція ствердити дуальну, різного змісту національну самоідентифікацію двох Україн 11. Суть справи, втім, до націоналізму аж ніяк не зводиться.
У якому розумінні вибори президента конституювали політичну географію України?
Не надто прихильні до соціології спостерігачі не без іронії заявляють, що функції цієї дисципліни фактично вичерпуються пошуком вірогідних підтверджень того, що всім і так відомо. І справді, хто ж в Україні не знає про відмінність східних і західних територій. А проте соціологи воліють спиратися у своїх дошукуваннях на більш строго обґрунтовані судження 12.
Неоднорідність політичного простору яскраво виявляється наприкінці 80-х та на початку 90-х років. Одразу ж стало очевидним, що ті з новопосталих рухів і партій, що претендують представляти загальноукраїнські інтереси, спираються на підтримку цілком певних реґіонів: націоналістичні — на західний, соціалістичні — на східний 13. Водночас масові опитування фіксують помітні відмінності у політичній активності жителів заходу, сходу і півдня країни. Галичина і Крим — ось дві зони, де населення найактивніше у політичному житті 14. Саме там соціологи фіксують найвищий ступінь готовності до різних форм протесту 15. До того ж і недосвідченому спостерігачеві зрозуміло, що енерґетика політичних пристрастей у реґіонах має своїм джерелом неспівпадні, часом взаємовиключні цілі та цінності державного устрою і ґарантій суверенітету.
Спостерігачі й коментатори слушно вказували на тенденцію збігу політичної та культурно-історичної реґіоналізації. Однак тільки вибори показали, точніше виявили, політичні вододіли й перевали. Насамперед тому, що своїми вподобаннями — Дюркгейм сказав би «способом політичної дії» — населення накреслило своєрідні паралелі й меридіани, висловивши своє ставлення до минулого й сьогодення і пов’язавши надії й сподівання зі своєю кандидатурою. Дані про голосування малюють контрастову картину доволі однорідних, а за політичним знаком протилежних полюсів, поєднаних простором, де жоден із кандидатів не мав вагомої переваги, — простором своєрідної політичної амбівалентності, «центром».
З одного боку, виборці, а з другого – претенденти своїми діями конституювали політичну географію України. У передвиборних змаганнях буквальним називанням речей своїми іменами, а також алюзіями артикульовано не лише історико-культурні відмінності, а й відмінності у змозі переживати економічну кризу – подекуди монопромислові, гіперіндустріалізовані схід та південь мали обмежені ресурси пристосування до зупинок виробництва, хронічної невиплати заробітку. До цих
