Після краху проекту створення більшовицької цивілізації етно-конфесійні та культурно-історичні чинники обумовлюють поновлення і поглиблення цивілізаційних меж між окремими країнами, групами країн і навіть всередині їх (Росія, Казахстан). Зв’язані з цим інтенсивні міґраційні потоки визначають перспективу істотного зменшення слов’янської присутності у південних реґіонах, зниження чисельності діаспор, масштабів змішаності представників різних культур. Складні форми багатонаціональності більшості нових держав за браком передумов швидкого формування громадянського суспільства та політичних націй становлять не просто проблему внутрішньої інтеґрації, а й суттєвий елемент геополітичної невизначеності не тільки в реґіоні в цілому, а й стосовно стратегічних перспектив окремих держав. Загальновизнаний принцип непорушності кордонів, територіального status quo за місцевих умов детермінує фіксування багаточисельних штучних кордонів сталінського виробництва. Картина, знайома світу з часів звільнення Чорної Африки, тут набагато складніша у зв’язку з більшою взаємозалежністю, розвинутістю спотворених зв’язків, реформувати які і необхідно, і вкрай важко. Таким чином, на просторі СНД водночас діють і створюють значне внутрішнє напруження чинники геополітичного плюралізму і відносної негармонійної геополітичної цілісності. Дії цих чинників, так само як і зовнішні впливи, у різних пропорціях окреслюють ситуацію в окремих країнах і визначають їхнє ставлення до ідей реінтеґрації.

У формуванні нових обрисів геополітичного простору надзвичайно важливою є політика Росії. Серед недостатньо готових до незалежності, змушено зосереджених на внутрішніх негараздах, обмежених у можливостях провадити активну зовнішню політику держав Росія єдина спроможна на системостворюючі дії, на цілеспрямований вплив, на міждержавні відносини, що оновлюються. Масштаби, ресурсний та військовий потенціали цієї країни доповнюються «симптомом великої держави», психологічною орієнтацією на цілковите правонаступництво СРСР, прийняття від нього месіанської естафети. Звідси — безумовні претензії на особливу роль і особливі позиції у всій зоні на схід від Німеччини, повернення до більш природного суто російського націоналізму, популярність різноманітних сценаріїв збирання навколо себе сателітів та їх стратегічного підпорядкування, постійні демонстрації специфічності власної позиції у контактах із західними державами 9. Але при цьому для Росії теж існує масштабний і болісний ефект новизни, непевності. Перед нею знов, як колись, постало питання культурно-історичного самоусвідомлення та геополітичного самовизначення. За санкт-петербурзьких часів стрілка компасу стратегії постійно коливалася. Розум тягнувся на Захід, багатства приростали Сибіром... Тягни-штовхай євразійства, безперервна суперечка слов’янофілів та західників так чи так ілюструють, а, зокрема, напевне, і визначають стан вибору, що не здійснився.

Ще вчора ця російська проблема автоматично втягувала в себе долі десятків народів. Тепер формально багато що змінилося. Після того, як розпався СРСР, у Росії нібито стало менше «Сходу». Але ж і «Заходу» поменшало (чого вартий лише колишній цивілізаційний вплив колишніх прибалтійських республік), і тим самим зберігся практично старий баланс суперечностей. Концептуальна невизначеність Москви має й іншу іпостась і втілюється у бурхливі дискусії щодо міри співучасті у європейській та світовій політиці, де лідерство західних держав є фактом. Бо ж досить розповсюдженими і такими, що претендують стати частиною офіційної ідеології, є ксенофобія, «антизахідництво», пошук зовнішніх ворогів. Такі настрої підживлюються як внутрішніми катаклізмами, так і національною традицією. Як слушно зазначав «офіційний» російський політолог Еміль Паїн, «російський націоналізм» у своїх масових виявах — це не що інше, як радянська свідомість, що вироджується» 10.

Із «упокоєнням в Бозі» СРСР відбулося своєрідне успадкування проблем самоідентифікації і стратегічного вибору новими незалежними державами. На нових засадах західно-східна альтернатива зазнає мутацій, втрачає свій звичний алгоритм і поступається місцем прагматичним питанням, заземленим завданнями поточної політики: на кого спертися в умовах труднощів становлення власної державності, де знайти ґарантії безпеки, ресурси і т.д. Причому, як на сьогодні, у зв’язку з ізольованістю, яку важко подолати, географічні рамки СНД немовби окреслили зону практично визначеного вибору та одночасно породжують феномен СНД.

Специфічні обставини діяльності цієї ранньопосткомуністичної організації протягом ось уже понад трьох років ілюструють смислову дилему: чи культурне розлучення (про що чимало говориться, скажімо, в Україні), чи декорація, що леґітимує систему російського домінування. Третій сценарій — перетворення СНД на цивілізоване інтеґраційне угруповання, де б реалізовувалася ідея добровільного об’єднання незалежних держав на основі згармонізованих інтересів — є, принаймні у середньотерміновій перспективі, неможливим, адже справді незалежних держав і можливостей вибору партнерів тут немає.

СНД виникла як несподіваний результат процесів на терені СРСР в останній період його існування. Передовсім йдеться про загострення боротьби за владу і ускладнення на цій основі відносин між центром та реґіонами — колишніми союзними та окремими автономними республіками, краями і областями. Партійно-державні еліти при