цьому так чи так експлуатували ідею національного визволення та демократизації, водночас нейтралізуючи та використовуючи місцеві рухи національного та загальнодемократичного напрямів. Останні ж у більшості республік дуже повільно набували масовості та авторитету, тільки в окремих із них (Грузія, Вірменія, Україна, частково Азербайджан та Молдова) наближалися до стану, коли б вони могли скласти реальну опозицію панівній номенклатурі. Боротьба за владу, загальна зацікавленість у поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи так являли собою підготовку до незалежного буття. Події другої половини 1991 року ще не були явищем перетворення імперії на незалежні держави, а скоріше засвідчили розпад жорстко централізованої більшовицької недоперебудованої монархії на окремі князівства, більшості з яких ще належить подолати значні складнощі на шляху до самодостатності і реальної самостійності. Цей процес спрямовувався вищою радянською республіканською бюрократією і моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня. Щодо відповідних реальних суспільних інтересів тут спостерігалися лише більші чи менші збіги. Суверенність була не завойована, а отримана шляхом перерозподілу влади, що практично не змінила своєї сутності. Винятком є країни Балтії — вони цілком закономірно відійшли від СНДівських процесів.
Саме те, що перерозподіл і переструктурація влади відбулися «згори», і визначило дивовижну легкість, практичну безконфліктність процесу розпаду СРСР, який так дивує сторонніх спостерігачів. Якщо на шляху до суверенізації республік і були складнощі, то досить своєрідні, — скажімо, недостатня готовність лідерів окремих республік майже примусово викинутих у незалежність, до державної відповідальності. Напередодні серпневого путчу 1991 року тільки Україна стояла на перешкоді підписання нового союзного договору. У жовтні цього року, коли союзні структури були практично паралізовані, керівники більшості республік знов мали намір відмовитися від державної незалежності і підтримати додатково відредаґований договір, який практично надавав місцевим «партіям влади» право на безконтрольність і водночас певні ґарантії. І вже в грудні саме прагнення чогось подібного підштовхувало лідерів середньоазійських держав навздогін СНД, створеного Росією, чиє керівництво не мало перспектив існування паралельно з союзним, Україною, де консервативні неокомуністичні сили, що домінували, не тільки не потребували підтримки ззовні, а й поспішали відхреститися від хвиль демократизації з Москви, та Білоруссю, що пливла за течією. Внутрішня дезінтеґрованість Казахстану визначила особливо активну роль Нурсултана Назарбаєва у спробах реінтеґрації. Загалом середньоазійські держави, де керівна еліта спирається як на радянські номенклатурні механізми панування, так і на місцеві напівфеодальні традиції, дуже далекі від стандартів західної цивілізації і в геополітичному плані орієнтуються на маневрування між мусульманським світом та Росією, використання останної як ґаранта проти фундаменталізму, глибокої ісламізації. Своєю чергою, Москва зацікавлена у обмеженні проникнення держав Середнього Сходу на Північ. Очевидно, цей реґіон, як, скажімо, й Монголія, у найближчій і, вірогідно, середньотерміновій перспективі залишатиметься у стані периферійності, ізольованості від широких міжнародних зв’язків. Можна передбачити також поступове послаблення впливу Москви і встановлення в субреґіоні нової геополітичної рівноваги з одночасним зростанням розбіжностей у політичній волі окремих країн.
Нові середньоазійські держави та Азербайджан мають істотно наблизитися до мусульманського світу, але вірогідно посядуть у ньому особливе місце. Майже напевне вони збережуть набуті останніми десятиліттями ознаки «європейськості», певний імунітет перед фундаменталізмом і, таким чином, не тільки розпросторять мусульманський реґіон, а й урізноманітнять його. Азербайджан, за прикладом та посередництвом Туреччини, має шанси «зачепитися за Європу». Тим більше за умов подолання внутрішніх проблем таких само шансів чимало у християнських Вірменії та Грузії, надто ж зважаючи на їхню діаспору.
Ці держави, як і Молдова (відносно більш органічніші чи консолідованіші), з розпадом СРСР замали чіткіші перспективи і провадили набагато самостійнішу, спрямовану на зміну власної геостратегічної парадигми політику. На прикладі подій у названих країнах зриміше бачиться сутність постімперських взаємин на терені СРСР, зокрема, інтереси та роль Росії. Намагання нових незалежних країн подолати ізольованість та однобічну залежність кожного разу наштовхувалося на приховану, але легковгадувану, а часом і демонстративну протидію Москви. Тільки відставанням загальнодемократичних перетворень від драматичного плину розкріпачених міжетнічних відносин не можна пояснити виміри і тупиковість карабахського та загалом вірмено-азербайджанського конфлікту, поразку центрального грузинського уряду в Абхазії, феномен Трансністрії. Показовими є еволюційні, у плані вимушеного прагматизму, зміни ставлення до СНД Кишинева та Єревана, «радикальна» переорієнтація на співдружність Баку та Тбілісі після небездоганного з погляду леґітимності повернення там до влади старої кремлівської ґвардії в особах Г.Алієва та Е.Шеварднадзе.
Чи не найголовнішою проблемою СНД є те, що вона стала безпосередньою ареною процесу самовизначення самої Росії, держави, для якої традиційні сумніви щодо межі своїх володінь і тим більше — межі своїх інтересів 11. Але це окрема тема. Росія досі впевнено долає центробіжні тенденції на терені СНД. Перші роки незалежного існування не зменшили залежності нових держав від Росії, не дали реальних альтернатив їхній геополітичній орієнтації. Схоже, що спрацювала відома стратегія забезпечення життєвих інтересів Росії на терені колишнього СРСР 12. З незначними застереженнями це стосується й України з її значними матеріальними ресурсами, політикою нейтралітету і шансами на пильну увагу до себе Заходу. Безпорадність соціально-економічної політики, номенклатурний патріотизм керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на все нові та небезпечні поступки у двосторонніх відносинах із Москвою. Це наближає її до білоруського статусу зразкового «молодшого брата».
Країни-члени СНД одностайно зауважують, що організація малоефективна. Очевидно, вона не виконує офіційно передбачуваних функцій і в цьому плані, як