СНД не має шансів стати механізмом гармонізації інтересів країн-членів, по-перше, у зв’язку з тим, що це не відповідає інтересам Росії, по-друге, тому, що в окремих груп нових держав стратегічно вони є суттєво відмінними і мають різні, навіть протилежні азимути. На прикладі цього постімперського утворення можна спостерігати складнощі еволюційної, не зв’язаної з силовим протиборством переструктурації місцевого геополітичного ландшафту. Захід дуже обережно, дозовано визначає свої інтереси у зоні СНД, не поспішаючи бути альтернативою Росії. Остання — єдиний суб’єкт, що провадить сильну, структуротворчу політику в реґіоні. Створюючи новий, опосередкований механізм домінування, Москва аж ніяк не буде зацікавленою в тому, щоб «близьке зарубіжжя» згодом, внаслідок поступового зближення посткомуністичного світу з Заходом, розчинялося у системі загальної співпраці. Таким чином, країнам СНД загрожує консервація «особливих» відносин з Росією при збереженні відносної ізольованості від інших реґіонів та збереженні російського посередництва. Але це ще не означає, що СНД не має майбутнього взагалі. За браком реальних альтернатив в умовах обмеженої дієздатності більшості нових держав, замість реалізації їхніх національних інтересів, цілком вірогідно відбуватиметься деформація цих держав, підлаштування їх до «євразійських» реалій. Малорухомість геополітичних утворень у зоні СНД підтримується лише внутрішнім проіржавленим, але ще не демонтованим каркасом. Якісне оновлення обставин можливе тут лише у разі зміни парадигми російської політики чи внаслідок рішучого прискорення реформ у нових державах і здійснення на цих засадах ще одного етапу геополітичних змін, який призвів би до остаточної руйнації залишків архаїчних конструкцій.