За цією боязкою спробою пояснити дії Мазепи не забарилася більш рішуча реакція: історик Василь Марочкін взагалі відкидав термін «зрадник» щодо Мазепи. Мазепа був відданий Україні, а не Росії чи Петрові, відповідно він мав дотримуватися політики, яка, на його погляд, найкраще відповідала інтересам українського народу. Зрадником був Петро І, оскільки саме він порушив угоди між Москвою та українцями, укладені 1654 р. 70

Цілком зрозуміло, що за всіма цими «історичними» дебатами та святкуваннями насправді стояло одне практичне питання: статус України у складі СРСР. Харківський письменник Радій Полонський наводив у статті 1988 р. такі уривки зі своїх нотаток з 1974-1977 pp.: «Те, що раніше вважали шовінізмом та україножерством, тепер іменується інтернаціоналізмом. Люди, яких Ленін однозначно називав «великодержавними держимордами», тепер іменують себе інтернаціоналістами-ленінцями» 71. Такі люди, вів далі Полонський, залишаються активними і в період гласності та перебудови. Полонський охарактеризував пропозицію Євгенія Примакова щодо розвитку «інтернаціональних структур» шляхом «горизонтальної ротації кадрів» план як «штучного змішування націй». Для Полонського цілком очевидно, що національний нігілізм має підтримку у найвищих колах.

На думку Полонського, існує два джерела подібних настанов. Перше — це ідея «єдиної та неподільної Росії», успадкована з часів царизму. Друге джерело натхнення «брежнєвсько-сусловської політики» перебуває «назовні» — у Сполучених Штатах Америки. На брежнєвських діячів вплинудо те, що американська модель базується на ненаціональному («позанаціональному») принципі, те, що американська нація являє собою конгломерат народів, об’єднаний спільною, англійською мовою. Проте, пише Полонський, наші «псевдоідеологи» забули, що «великий американський народ» має за собою «потужні історико-географічні та соціально-економічні фактори довготривалої дії, а не кабінетні фантазії владолюбців». По-друге, і це найважливіше, брежнєвці «проігнорували» бажання радянських народів залишатися самими собою, як і бажання самої Росії залишатися Росією, а не розчинятися в конгломераті. «Сьогодні ми всі бачимо, — зауважував Полонський,— у них не вийшло» 72.

Безумовно, українці залишаються найвиразнішими прихильниками відновлення Росії як повномасштабної республіки у вигляді РРФСР, оскільки їхньою турботою є власне виживання як нації. Поет політик Борис Олійник, якого ми вже цитували, настільки перейнявся ідеєю захисту прав Росії, що скаржиться на те, що Росія не має окремого, належного їй місця в Організації Об’єднаних Націй. Він вважає також, що Росія повинна мати власні Центральний Комітет, Академію наук та все інше 73.

Тема Росії та її рівноправності щодо інших республік особливо гучно лунала у виступах деяких делегатів З’їзду народних депутатів СРСР від прибалтійських республік. Зокрема, Яніс Петерс із Латвії зазначив, що центральні установи, такі, наприклад, як Держплан, також «порушують суверенітет» Росії; його також цікавило, чому самі росіяни не виступають на захист власної республіки. «Чому Росія боїться незалежності від загальносоюзного диктату?» — запитував він 74.

Серед найцікавіших варто згадати виступ естонської депутатки Клари Халлік, який містив аналіз усього комплексу національних проблем радянського ладу. Вона доводила, що інтереси Росії, російської нації також постраждали за умов «неприродного», «державно-бюрократичного соціалізму», який дотримується «звичок імперського мислення» 75. Проблеми з російською національною свідомістю породжені тим, що Росія не має необхідних державних структур, функції яких перебрано загальносоюзними органами. Москва керує Росією не як країною, а як конгломератом регіонів, російська ідентичність зникає у затінках загальносоюзної ідентичності. Отже, боротьба інших республік проти бюрократичного централізму помилково сприймається як боротьба проти Росії. Якщо у цій республіці було б створено повномасштабну інституційну структуру, існування більшості існуючих загальносоюзних установ втратило б будь-який сенс.

Халлік також застерігала проти прагнення плутати інтеграцію з централізацією та підпорядкуванням. До процесу інтеграції можуть приєднуватися лише вільні нації — отже, практика централізації, до якої вдавалися в СРСР, суперечила саме природним тенденціям до інтеграції: «Росія, тим більше Москва не може вважатися центром навіть слов’янських мов, не кажучи про тюркські, балтійські чи фінноугорські». Так само релігія та церква також відіграють дедалі більшу роль у сучасному світі, але Москва, будучи столицею держави, є центром лише Російської православної церкви. У мусульман, католиків і деяких інших віруючих християнського обряду церковні центри розташовані поза межами СРСР. Латвійці та естонці в культурному відношенні орієнтовані на скандинавські країни та країни Балтії. Всі радянські народи мають бути вільними у виборі власних шляхів вкладу до світової культури. Халлік піддала сумніву деякі гасла, що стосувалися міжнаціональних взаємин в СРСР, наприклад: «сильний центр — сильні республіки».

«Щодо сильного центру — запитувала Халлік, — у нас що, шістнадцята республіка з’явилась»? 

Висновки

Безсумнівно, проблеми російської національної ідентичності та їхній політичний контекст перебувають у центрі уваги російської інтелігенції. Цілком очевидно також і те, що неросіяни прагнуть вирішення російського питання шляхом інституційного відокремлення Росії від СРСР, вважаючи це передумовою поборення «імперського мислення» та імперської політики в Радянському Союзі.

Якої думки щодо цього «прості» росіяни (русский народ)? Одну зі своїх останніх статей, «Російський національний рух», Сергій Григорянц починає так: «Російський національний рух, який міг би стати опорою майбутньої демократичної держави, в нашій країні ще не існує» 77. Хоча росіяни мають демократичні організації, вони є відносно слабкими, їм часто бракує чітко визначеного національного світогляду. Григорянц вважає, що «Память» представляє етатистську, або імперську, версію російської національної свідомості, успадковану від царського минулого і визнає, що альтернативи цьому, яка