в Сибіру та його внесок в розвиток економіки, і поскаржився на те, що незважаючи на очевидну його важливість, Сибір не трактують як єдину територію, її окремими регіонами керують центральні органи з Москви, використовуючи командно-адміністративні методи, «оскільки інших способів ми й досі не знаємо». Єдиним виходом із цієї критичної ситуації є надання Сибіру власних прав, економічної та адміністративної автономії, ставлення до нього як до економічного партнера, — і саме у такий спосіб забезпечення його внеску в національну економіку 84. Обґрунтованість цих міркувань доведена сибірськими страйками.
Ключові питання російського демократичного націоналізму мають величезне значення і в усіх інших відтинках російської національної свідомості. Одне з них, якому приділено найбільшої уваги, — ставлення до держави. Інше, нагальність та деструктивний потенціал якого стають дедалі очевиднішими, — це соціально-економічні проблеми в найзагальнішому їхньому значенні. Йдеться про найсерйозніші та найболючіші питання, значення яких у повсякденному житті мільйонів людей найбільш значущі: здоров’я, екологія, продукти харчування (чи скоріше їхня нестача), освіта, заробітна платня, житло, безпека праці — список можна подовжувати. Усвідомлення, що в усіх цих сферах Радянський Союз значно відстає від розвинених країн та й навіть певних частин третього світу, є в країні загальним явищем. Серед росіян розуміння цього набирає форм ображеного національного почуття: «Ми, росіяни, страждали найбільше, ми допомагали всім в СРСР, Східній Європі, Азії, Кубі, Африці — і зараз ми бідні і відсталі».
Обурення відповідно спрямовується на декілька «об’єктів». Один із них — держава та партійна бюрократія — в узагальненому вигляді — «Москва»; інший — деякі народи, зокрема Балтії та Кавказу. Дехто пояснює негаразди Росії, звинувачуючи в усьому «євреїв, міжнародну сіоністську змову» або «масонів». Ці екстремісти не звинувачують державу і значною мірою не покладають відповідальність на комуністичну ідеологію як таку. Вони звинувачують у гріхах радянського режиму окремих євреїв, які в той чи інший час обіймали відповідальні посади, і далі, як висновок, — єврейський народ у цілому.
В цій ситуації ліберальна та демократична російська інтелігенція має зробити все, аби не віддати особливі національні чи націоналістичні російські питання та проблеми в монополію екстремістам на зразок «Пам’яті». Моделі Росії правого зразка з виразними рисами антисемітизму та інших різновидів упереджень демократи та ліберали мають протиставити власну прогресивну модель, побудовану на принципах демократизму й толерантності. Вони не мають права ігнорувати національну специфіку Росії, коли розглядають загальні соціальні, економічні чи політичні проблеми в дещо абстрактних термінах. У цьому відношенні російській інтелігенції варто було б урахувати історичний досвід 1920-х, узяти до уваги ті обставини, які дозволили фашистам в Італії та нацистам у Німеччині отримати значну масову підтримку, апелюючи до національних почуттів і традицій 85.
Цілком зрозуміло: ситуація є критичною за умов інтелектуальної та політичної плутанини й непевності. Звідси випливає друге питання, яке мають поставити націоналісти не лише Росії, а й усього Радянського Союзу: яка ідеологія та програма сьогодні має найбільший «ринковий попит» у мас? Багато хто вважає, що росіяни просуваються шляхом, який змусив Балахонова згадати вислів Пушкіна про «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Аби запобігти такому розвиткові подій, російська інтелігенція мала б знайти спільну мову з робітниками на зразок тих, які страйкували в Сибіру. Чи вдасться російській інтелігенції те, на що у 1970-ті спромоглася польська інтелігенція? Сьогодні весь світ знає, що польські страйки 1980 р. породили «Солідарність», а не «бессмысленный и беспощадный бунт» 86.
Звернімося до думок французького соціолога Алена Турена, який запропонував глибокий аналіз феномена «Солідарності». Стенлі Аронович пише, що Турен вбачає історичне значення «Солідарності» (виникнення якої було ознакою кінця комуністичного режиму) у створенні альтернативної програми історичного розвитку — це був виклик комуністичному режимові, який вважав такі питання власною прерогативою . Для того, щоб піти шляхом «Солідарності», принаймні у цьому відношенні, російській національній (націоналістичній) інтелігенції доведеться відкласти дещо абстрактні дебати про православну традицію та забути про сіоністських змовників. Натомість інтелектуалам Росії (та й інших республік) доведеться замислитись над тим, як створити нову програму, альтернативну модель майбутнього. Від того, як вони впораються з цим завданням, залежатиме вигляд будь-якої нової національної ідентичності чи ідентичностей, які невдовзі можуть з’явитися в СРСР. Досить цікаві думки Турена про природу ідентичності: «Для соціолога ідентичність, це ... не стільки усвідомлення способу буття, скільки заявка на здатність до дії та змін. Вона визначається в рамках такого поняття, як вибір, а не таких, як суть, зміст чи традиція ... якщо ідентичність суперечить організації суспільного життя, вона опиняється на маргінесі чи стає об’єктом маніпуляцій тих, хто спрямовує її. З іншого боку, потреба в ідентичності може бути справою демократії, усвідомленням зусиль, які докладають дійові особи даної суспільної системи, для того щоб стабілізувати умови, за яких формується їхнє колективне та особисте життя, оскільки згадана система невпинно змінюється, вимагаючи від них величезних зусиль» 88.
Як я намагався довести, будь-які спроби у цій сфері вимагатимуть від росіян усвідомлення того, що та політична будівля, яку вони радо приймають як імперію, є водночас тією ж державою, яку вони відкидають як репресивно-бюрократичну машину