Деякі з сучасних «охоронців імперії» можуть і надалі вірити в те, що система, створена Леніним та Сталіним, є найкращим для Радянського Союзу варіантом. На їхню думку, політична свобода не обов’язково є бажаною за будь-яких обставин, й вони рішуче заперечують її, якщо вона створює загрозу єдності і опосередковано — територіальній цілісності СРСР. Зрозуміло, дехто з них готовий іти далі і висловлювати прихильність до воєнної чи навіть фашистської диктатури, яка повінстю й відверто відкине марксистсько-ленінську ідеологію. З нашого погляду, вони також належать до «охоронців імперії», оскільки СРСР для них — це російська держава. Проте правий екстремізм — не єдина, і не найвпливовіша, хоча й досить галаслива складова частина імперського світогляду.

Інші «охоронці імперії» можуть виступати за впровадження в СРСР західних, ліберально-демократичних та конституційних цінностей та інститутів. Очевидно, що деякі з цих «лібералів» вважають США (чи своє уявлення про цю країну) взірцем, до якого має наблизитися та ідеальна Росія, про яку вони мріють. Їхня імперія була б ліберальною, мала б незалежні суди, дотримувалася б принципу рівності громадян перед законом незалежно від їхнього етнічного, національного походження, релігії тощо — усе це, зрозуміло, заслуговує на повагу. Проте найголовнішим в їхньому світогляді є те, що вони вважають неросійські народи (утім, і росіян також) об’єктами рішень, які ухвалюються в Москві, а не самостійними суб’єктами, які можуть самі потурбуватися про себе. Дехто з цих «імперських» прихильників Америки готовий навіть дозволити місцеву та регіональну автономію; основою для такої автономії, на їхню думку, може бути один з найважливіших базових принципів американської моделі: відокремлення етнічності від території.

Інші «вестернізатори» готові до радикальніших заходів. Вони відверто проголошують ідею повного відокремлення етнічності від політики та держави, перетворення національного принципу на суто приватну справу особистості, справу, яка не має впливати на державну будівлю. Як вважають деякі радянські вчені, саме така ідея реалізована в США 11.

Є підстави для припущення, що сучасна лінія центру в умовах піднесення етнічних національних рухів полягає в тому, щоб нейтралізувати загрозу з боку більших націй шляхом перетворення Москви на «захисника» інтересів менших націй, і найважливіше — національних релігійних та етнічних груп, розсіяних серед неросійських народів. Така політика має подвійну мету. З одного боку, вона послабляє радянські республіки, оскільки громадяни останніх отримують право звертатися до Москви за справедливістю. З іншого — старий апарат центру починає виконувати нову місію — він перетворюється на гаранта прав людини та етнічних груп у масштабах усього СРСР, у такому ж нейтралістському варіанті, в якому він виконував усі інші свої функції. Новопризначений директор Інституту етнографії Академії наук СРСР Валерій Тишков, наприклад, виступає проти «абсолютизації» прав радянських республік стосовно прав інших спільнот, таких як автономні республіки 12. Ясна річ, центр виступає за розширення прав меншин у республіках СРСР, оскільки це розширює межі його повноважень як «гаранта» цих прав. Робиться це в інтересах його самозахисту, а не тому, що московська бюрократія раптом майже у повному складі перетворилася на товариство палких прихильників лібералізму та індивідуалізму.

Незалежно від того, ким вони є — фашистами чи лібералами, екстремістами чи поміркованими, атеїстами чи православними, — усі «охоронці імперії» залишаються прихильниками одного варіанта «географії». Це географія імперська, в якій Росія тотожна імперії. Але чому вимріяна лібералами імперія має бути російською? Чому б не прилаштувати до неї наліпку «радянська», чи яке-небудь інше позаетнічне гасло? Дискусії, щотривають останнім часом в СРСР, дають відповідь на ці запитання.

Історична неспроможність радянської системи сьогодні визнається цілком відверто. У зверненні І З’їзду народних депутатів СРСР (червень 1989 р.) ідеться про сучасну кризу Радянського Союзу. Визнається, що радянська система поступилася капіталізмові в «історичному змаганні». Однією із цієї поразки стала концепція «радянського народу». Якщо не вдалося створити нової, радянської цивілізації, то в якому сенсі народи Радянського Союзу можна вважати радянським народом? 13

Вельми характерно, що «охоронці імперії» намагаються зберегти концепцію «радянського народу». Проте, якщо уважно проаналізувати їхні аргументи, стає очевидним, що «радянський народ», яким вони опікуються, є евфемізмом для означення російської нації. Академік Юліан Бромлей, який до 1989 р. був директором Інституту етнографії АН СРСР, визначає «радянський народ» як реальну, «метаетнічну спільноту», яку об’єднують спільні соціалістичні риси 14. У статті, написаній у січні 1988 p., Бромлей визнає законними вимоги щодо розширення сфери вжитку «національних» мов у неросійських республіках (принагідно зауважимо, що термін «національний» у радянському варіанті означає «місцевий», не загальносоюзний, регіональний). Водночас Бромлей наполягає на розширенні сфери вживання російської мови в СРСР. Вельми показово, що він згадує про видання творів художньої літератури як про свідчення зростання «національно особливого», яке протиставляється «загальному», — це останнє представлене, на його думку, публікаціями прози й поезії російською