Понад 20 років тому Марк Дж. Філд визначив націонал-комунізм як «намагання частини нації, яка нещодавно перетворилася на одну з провідних світових держав світу, визначити свою національну та культурну ідентичність». В основі націонал-комунізму, писав він, лежить «симбіоз доктринальних основ комунізму та національних російських інтересів, які у свою чергу ототожнюються з інтересами комуністичного руху (який, no-суті, є наднаціональним»). Цей симбіоз виник тоді, коли радянське керівництво (насамперед це був Сталін) усвідомило, що «[всесвітня] пролетарська революція ще не на часі і вирішило, що треба будувати «соціалізм в одній, окремо взятій країні». Сталін вважав Росію бастіоном комуністичного руху, відповідно «все, що сприяло зміцненню Росії як нації (індустріалізація, наприклад), було корисним для цього руху» 21.

Питання про те, наскільки Сталін прислужився світовому комуністичному рухові, ми виносимо за рамки нашої дискусії; нас більше цікавить те, що дедалі більше людей стверджують, що сталінський режим був згубним для Росії. І йдеться не лише про «поміщиків та буржуазію», куркулів чи селянство загалом, — йдеться про згубність для всієї Росії, тобто країни та її народу. Ця тема існує вже досить давно серед визнаних антикомуністів. Александр СолженіЦин, який на початку 1970-х ще жив у Радянському Союзі, був одним із найвидатніших представників такої думки щодо впливу комунізму на Росію. Якщо Солженіцин виступав проти комунізму з позицій старої, православної Росії, деякі крайні шовіністичні елементи серед дисидентів критикували Радянське минуле з протилежного боку. Вважаючи відповідальними за всі вади радянської держави євреїв, сіоністів, масонів та ін., вони водночас демонстрували свою глибоку відданість «справжньому» радянському соціалізмові (який досить часто в їхній уяві є тотожним сталінізмові) 22.

Чимало людей зараз цілком упевнені, що Росія безнадійно відстає від інших радянських республік (не кажучи вже про західні країни), і дедалі частіше у цьому вголос або опосередковано звинувачують правлячу партію, державу, ідеологію. Можна наводити чимало прикладів цих підривних настроїв, однак вистачить декількох. Відомий письменник-«почвенник» Василій Бєлов, виступаючи як кандидат у депутати з’їзду народних депутатів СРСР, казав: «Непродумана колективізація у 1930-ті завдала великих втрат не лише селянству, але й усьому російському народові. За моїми даними, зараз російських людей у країні менше половини». Бєлов скаржиться, що, незважаючи на ці факти, деякі вчені стверджують, нібито характерною рисою росіян є «особлива агресивність». Ці невідомі вчені навіть «насмілюються казати, що існують медикаментозні засоби лікування цієї агресивності».

Не менш критично Бєлов ставиться до організації державою зовнішньої торгівлі: Радянський Союз, на його думку, експортує свої кращі товари, які залишаються недоступними радянським людям, закуповуючи при цьому промислове обладнання за кордоном — це лише увічнює його традиційну роль відсталої країни, залежної від іноземних «технологій учорашнього дня». (Бєлов вважає, що іноземці не продають свої найпередовіші технології.) Якщо таку практику не припинити, країна ризикує перетворитися на «колонію» 23.

В одній із статей серії під загальною (і досить промовистою) назвою «Кто виноват или что делать?» публіцист Юрій Черніченко пише про Росію (маючи на увазі РРФСР, а не СРСР загалом) як про найбруднішу країну не лише в СРСР та Європі, країну, яка в радянські часи стала значно бруднішою, аніж на початку XIX ст., коли поет Михаїл Лєрмонтов назвав її «немытая Россия». Черніченко вважає, що на часі — завдання «відмити Росію», на його думку, сучасний важкий стан країни зумовлений владою партійної бюрократії, яка очолювала «суто тоталітарний режим, режим адміністрування» 24.

Досить поширеним є ототожнення російського націоналізму з найбільш екстремістськими, фашистськими чи расистськими ідеями та групами. Цей погляд є хибним. Фашизм, расизм та екстремізм не єдині російські альтернативи ідеології комунізму та радянської політичної системи. В Росії існує чимало різноманітних спрямувань, класифікувати які, не вдаючись до надмірних спрощень, просто неможливо. Тому зосередимось на деяких моделях майбутнього Росії, в основу яких покладено один загальний принцип — відчуження їхніх прибічників від сучасної системи.

По-перше, є росіяни, які відкидають комунізм та радянський лад, шукаючи альтернативу в культурницькому, зокрема релігійному, націоналізмі. По-друге, існує модель Росії як демократичної, ліберальної модерної національної держави західного типу. Третя модель створена тими, хто критично налаштований щодо імперської побудови СРСР і вважає, що РРФСР має перетворитися на повноправну республіку. Протиставляючись «Москві», тобто сталіністській бюрократичній та централізованій машині, ці росіяни вимагають докорінних змін у статусі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в Радянському Союзі. Вони вважають, що національні інтереси Росії буде забезпечено лише тоді, коли РРФСР матиме окрему від СРСР ідентичність, власні урядові, партійні та інші структури.

Націоналізм РРФСР

Почнемо наш аналіз з третьої моделі, яка є антиімперською, але не антисоціалістичною чи антирадянською. Вона передбачає зміни в інституційному статусі РРФСР, відмову російської нації від позиції імперської нації в СРСР. Настрої цих «ересефесерівських росіян» висловлені в інтерв’ю «Літературній Росії» секретаря Московської організації Спілки письменників РРФСР Анатолія Жукова. Згадуючи про етнічні проблеми в Середній Азії, Прибалтиці, Вірменії та Азербайджані, піднесення «русофобії» в Казахстані та інших регіонах СРСР, Жуков пов’язує ці явища з тим, що поза увагою залишалися місцеві особливості. Згадані республіки не можуть адекватно вирішувати ці проблеми, оскільки не мають необхідної для цього свободи дій. На запитання, чи стосується це Російської Федерації, Жуков відповів: «Ясна річ. Чому ми маємо бути винятком? Але цей виняток існує. В російських школах, наприклад, російська історія не вивчається, є лише історія СРСР. Республіканської Академії наук у