Визнаючи обґрунтованість багатьох претензій неросійських національностей (ми згадали лише окремі з них), група російських письменників (М. Алексєєв, В. Бєлов, Ю. Бондарев та В. Распутін) надрукувала звернення під назвою «Маємо спільну долю». Вони подякували башкирським, татарським, чуваським та марійським письменникам за те, що ті не звинувачують російський народ у нанесених їм кривдах. Російські письменники закликали до відновлення національних та культурних прав (включаючи мовні) усіх народів СРСР. Особливо вони наголошували на необхідності якнайшвидшого заснування татарської газети у Москві, місті, «де живуть сотні тисяч татар». Зрештою, вони запропонували місцевим російськомовним літературним журналам та редакціям радіомовлення і телебачення більше приділяти уваги висвітленню життя «братерських народів» 53.

Зрозуміло, що всі ці декларації можуть бути лише схвально сприйняті неросійськими народами РРФСР, однак є певні сумніви щодо того, чи справді ці заяви торкаються найважливіших проблем даних народів. І ясна річ, виступи на захист прав татар чи народів Півночі мали б виголошуватися саме як контртеза ідеям тих, хто наполягає на слов’янському чи православному характері Росії, ідеям, які самі по собі можуть сприяти формуванню почуття другорядності серед неросійських громадян Росії. Ми не бачимо ознак того, що хоча б якась кількість росіян виявляла сьогодні схильність до ідей «євразійства», того спрямування російської суспільно-політичної думки 1920-х — 30-х років, представники якого виступали за фундаментальне переосмислення російської ідентичності шляхом утворення нової спільноти під назвою «Євразія». Росіяни у цій спільноті були б рівноправними з усіма народами азійської частини колишньої імперії, такими, наприклад, як волзькі татари. Єдиною відомою особистістю, яка висловлювалася в дусі євразійства, але себе євразійцем не називала, був Лев Гумільов 54.

Однією з найхарактерніших рис сучасного відродження російського націоналізму стала масова публікація праць російських істориків XIX ст.: Ніколая Карамзіна (1766-1826), Сергея Соловйова (1820-1879) та Василія Ключевського (1841 — 1911). Не дивно, що цей процес став предметом пильної уваги української інтелігенції. Якщо для національного почуття росіян праці цих істориків з відомих причин були і залишаються вельми співзвучними, то в українців, які вважають себе окремою від росіян нацією, вони викликають інші емоції. Російську історію ці дореволюційні історики інтерпретують так, що східні слов’яни виглядають як одна, єдина російська нація, яка залишалася такою впродовж усієї своєї історії, внутрішні відмінності мали суто локальний характер. Царська держава була найбільш автентичним вираженням характеру цієї нації. Інакше кажучи, російські дореволюційні історичні опуси, стаючи надбанням широкої аудиторії, підтримують тих, хто боронить імперську модель російської нації.

Карамзін вважав царську державу найдосконалішим вираженням національного характеру російського народу, сама назва його головної праці «История государства российского» свідчить про це. За словами Анатоля Дж. Мазура, праця Карамзіна — «це навіть не історія держави, це вірнопіддана ода самодержавству, згідно з якою саме воно є благословенним джерелом усіх можливих досягнень Російської імперії». Як приклад ставлення деяких сучасників до політичної підкладинки «Истории государства Российского» Мазур наводить цитату з відомої пушкінської епіграми на Карамзіна:

«В его истории изящность, простота

Рассказывают нам, без всякого пристрастья,

Необходимость самовластья

И прелести кнута». 

Беручи все це до уваги, неважко зрозуміти, чому представники української інтелігенції, спостерігаючи пожвавлення інтересу до російської історії, переймаються питаннями на зразок сформульованого представником радянського письменницького істеблішменту Павла Загребельного: «Сьогодні багато говориться про російський патріотизм. А чи сказав коли-небудь хтось про патріотизм український? І чому б сьогодні, коли перевидається історія, написана Ключевським, Соловйовим, Карамзіним, нам не порушити питання про перевидання «Історії України-Руси» М. Грушевського, на сторінках якої висвітлюються питання українського патріотизму» .

На відміну від Карамзіна та його послідовників, Соловйова та Ключевського, український історик Михайло Грушевський (1866-1934) не був «етатистом», його кредо — «народництво» та «федералізм». Серед багатьох дослідницьких доробок цього вченого найвидатнішим стала багатотомна «Історія України-Руси», якій він присвятив усе своє наукове життя. Ця праця мала довести, що український народ, не маючи власної держави, все ж таки мав власну історію, яку не можна штучно вмонтовувати в «загальноросійську» або імперську. Зауважимо, що Грушевський також вважав, що історію російського народу не можна зводити лише до історії Московської держави чи імперії, і серед частини російських істориків цей погляд знайшов підтримку.

За радянських часів Грушевский ще за життя був об’єктом критики з боку влади. Після його смерті радянська пропаганда створила з нього символ українського «буржуазного націоналізму» і навіть «фашизму». Після 1937 р. в Радянському Союзі не перевидавалася жодна праця вченого, його ім’я поступово зникало зі сторінок журналів та книжок. Обережна спроба 1960-х повернути ім’я Грушевського до наукового обігу та суспільної свідомості залишилася лише спробою, питання про перевидання його праць навіть не ставилось. У 1970-ті українським ученим просто заборонили навіть згадувати ім’я Грушевського в своїх працях 57. Ці факти дозволяють нам зрозуміти важливість того, що Загребельний саме в такому контексті «порушив питання» про Грушевського