Ради НАТО, проведеній у травні 1977 року, на рівні глав держав і урядів, було прийнято рішення про реальне збільшення воєнних витрат на 3%, які входять до блоку на протязі п’яти років, починаючи з бюджету 1978 року. Правлячі кола США наполягали на тому, щоб країни-учасниці Північноатлантичного союзу не обмежувалися розробками тільки короткострокових програм, а планували свої воєнні приготування на довгостроковій основі, з тим, щоб надати збройним силам Заходу можливість задовольнити потреби у воєнній сфері, що зміняться у 1980-ті роки .Однак здійснення цієї програми вимагало б колосальних витрат, а економіка Західної Європи і без того переживала хронічні труднощі. В кінці травня 1978 року у Вашингтоні відбулася сесія Ради НАТО . Одним з головних пунктів повістки дня сесії було прийняття довгострокової воєнної програми Північноатлантичного Союзу. У відповідності з рішеннями сесії у наступному десятиріччі передбачалося запустити близько десяти нових підпрограм, реалізація яких призвела б до різкого збільшення боєздатності. На ці цілі країни-учасниці НАТО повинні були витрати додатково $80 млрд.12
У воєнному бюджеті на 1979 фінансовий рік, який адміністрація Дж.Картера представила як “бюджет НАТО”, Сполученні Штати різко посилили акцент на укріплення воєнної машини блоку, збільшення асигнувань Пентагону приблизно на 2% у порівнянні з попереднім роком, а асигнування на потреби НАТО збільшити більш ніж на 4,5%. За адміністрації Картера, Вашингтон значно активізував західноєвропейський напрям своєї політики. Внесок США у різні сфери діяльності Північноатлантичного блоку систематично збільшувався. Однак посилився натиск і Західної Європи, про що, зокрема зазначалося в англійській газеті “Гардіан”: “Західна Німеччина та інші західноєвропейські країни менш охотно, ніж у минулому примирюються із домінуючою роллю Сполучених Штатів у визначенні міжатлантичної політики”.13
Правлячі кола США спробували нейтралізувати натиск Західної Європи. Так вже на травневій сесії Ради НАТО у 1977 році президент Дж.Картер знову запевнив “молодших партнерів” в тому, що Сполученні Штати будуть звертатися до своїх союзників за порадою, прислухатимуться до них. Крім того Вашингтон використав події в Афганістані, щоб знову запевнити союзників у важливості нарощування озброєнь, перш за все в контексті здійснення довгострокової воєнної програми НАТО. У 1979-1980 роках із завданням нарощування воєнних бюджетів справилися лише три учасники НАТО - самі США (3,6%), Португалія і Люксембург. Для інших держав Північноатлантичного Союзу середні показники збільшення воєнних витрат за два роки складали : Великобританія-2,8%, Західна Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Туреччина-2,3%, Бельгія-2%. Лише 2% складав приріст в Італії і Данії. В цілому по НАТО реальне збільшення воєнних витрат, за данними американського уряду, складало: 1978-2%, 1979-2,5%, 1980-2%14
Роки президентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейських союзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатів у Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європі нейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979 року в Брюсселі відбулася конференція “ НАТО у наступні 30 років”. На грудневій сесії Ради НАТО у 1979 році були узгоджені проекти розгортання на європейському континенті 108 пускових установок “Першінг-2” і 464 крилатих ракет наземного базування з дальністю 2500 км. 15
Головною силою, яка виступала за необхідність розміщення на європейському континенті нових американських ракет, були, звичайно, США. Спеціальний помічник президента США з питань національної безпеки З.Бжезинський приписував рішенню про розміщення ракет “таке ж історичне значення, яке мали створення стратегічного бомбардувального командування адміністрацією Трумена і прийняття на озброєння міжконтинентальних ракет адміністрацією Кеннеді”. За допомогою Північноатлантичного Союзу американські правлячі кола прагнули перш за все забезпечити воєнну перевагу над країнами Організації Варшавського Договору. За словами міністра оборони США, цієї цілі Вашингтон прагнув добитися до середини 1980-х років. Слід зазначити, що як Сполученим Штатам, так і Західній Європі, прийшлося робити вибір між діями, що не могли б бути розцінені інакше, як ворожі інтересам світу, і твердим далековидним підходом щодо відносин між Західною Європою до зусиль по укріпленню міжнародної безпеки та обмеженню гонки озброєнь. Попередні переговори з проблеми ядерної зброї середньої дальності в Європі проходили з 17 жовтня по 17 листопада 1980 року. В цілому 1970-ті роки пройшли під знаком розрядки. І це не суперечить основній установці НАТО тих років: з одного боку - укріплювати оборону, а з іншого покращувати відносини зі Сходом. Скоро в США змінилась адміністрація-до влади у Вашингтоні прийшла група консервативних політиків на чолі з Рональдом Рейганом.
Прихід до влади в США адміністрації Р.Рейгана співпав із кризою Північноатлантичного Союзу і в цілому американо-західноєвропейських відносин. В основі кризи були протиріччя держав по широкому колу питань, що виникли у зв’язку із подіями в Ірані, Афганістані, Польщі через спірні питання з приводу ядерної стратегії. В серпні 1981 року американський уряд оголосив про рішення приступити до виробництва компонентів нейтронних боєприпасів. Уряд Рейгана визначив свій підхід до воєнних зусиль партнерів по НАТО, спираючись на накопичений у попередні роки політичний досвід, який вказує на дві можливі лінії поведінки. Перша - отримати від західноєвропейських союзників збільшення їх безпосереднього внеску у забезпечення безпеки Заходу (збільшення воєнних витрат, укріплення збройних сил, отримання додаткової кількості бойової техніки, зброї, боєприпасів). Друга лінія орієнтувалася на те , щоб наполягати на компенсації союзниками по НАТО в тій чи іншій формі фінансового тягаря, який несуть США у з’вязку з обороною Західної Європи. Деякі американські експерти відзначали, що Вашингтону приходиться платити за НАТО “надмірну ціну”.