Ініціатива “Партнерство заради миру” виявилась досить вдалою у створенні впливу на стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідських відносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейської безпеки. У зв’язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняв рішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ і оборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, які надали нової якості програмі “Партнерство заради миру” і укріпили її у політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпечення безпеки. Розширення “Партнерства заради миру” є одним із базових елементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд з особливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основу для нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу у цих домовленостях.

В липні 1994 року до Вашингтону прибув генеральний секретар НАТО. У грудні 1994 року міністри іноземних справ НАТО зібралися в Брюсселі, з ініціативи США, і затвердили двоетапну програму на 1995 рік. Згідно з цією програмою було відкрито питання про розширення НАТО. На протязі 1995 року союзники проводили аналіз питань “чому і як” щодо майбутнього прийому нових членів у Північноатлантичний Союз. Розширення НАТО може призвести до формального нового переділу Європи у перше десятиріччя наступного століття: на Заході - угрупування держав, які концентруються навколо НАТО і ЄС, і простягаються у Центральну Європу; на Сході - встановлення воєнного контролю над “ближнім зарубіжжям”, сюзеренітет над Румунією і Болгарією, фіндялізація Словакії. Ані США , ані НАТО не можуть собі тепер дозволити кинути на призволяще Польщу та інші східноєвропейські країни. Це майже вірогідно викликало б європейську кризу. Найбільш вірогідно, що подальше розширення НАТО буде припинено на декілька років. Розширення НАТО дозволить новим членам користуватися перевагами спільної оборони та інтегруватися у європейські і євроатлантичні інституції.

Регіональна доповідь Пентагону показала, що як це не дивно чути від міністра оборони, що всі головні оснування для розширення НАТО носять політичний і економічний характер; військові та стратегічні інтереси майже не згадуються. Пентагон запевнює, що розширення принесе користь Сполученим Штатам, НАТО і Європі, тому що включення до Альянсу Центрально- та Східноєвропейських держав прискорить демократичні реформи і стабільність. Прямі витрати на розширення оцінюються в середньому в $700-900 млн на рік на загальну суму в $9-12 млрд між 1997 і 2000 роками. Реструктуризація збройних сил нових членів добавить від $10 до $13 млрд, а підвищення можливостей укріплення регіональних позицій нових членів добавить ще $8-10 млрд, складаючи в цілому від $27 до $35 млрд22

В травні 1996 року відбулася Берлінська сесія керівництва НАТО. Влітку 1996 року до США прибув з офіційним візитом президент України Л.Кучма. Основним питанням візиту було врегулювання відносин Україна-НАТО.

Адміністрація Дж.Буша активно відстоювала необхідність збереження НАТО. Значна частина цих зусиль форсувалася на протидії європейському просуванню до більшої незалежності в питаннях оборони. Адже позиція західноєвропейців могла послабити трансатлантичні зв’язки, що забезпечувало роль Америки як гаранта континентальної стабільності. Франція вимагала створення в рамках ЄС незалежної від США системи європейської оборони, яка у більш віддаленій перспективі, як сподівався Париж, повинна замінити Північноатлантичний Союз. Бонн же вважає, що немає необхідності створення воєнної структури, що була б конкурентом НАТО. Протягом першого року діяльності адміністрації Клінтона США продовжували підкреслювати значення НАТО у збереженні трансатлантичних зв’язків. Більш повна інтеграція країн Центрально-Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу в вільну та єдину Європу не може бути вдалою без енергійної і активної участі всіх союзників по обидва боки Атлантики. Надалі позиція адміністрації Клінтона щодо проблем безпеки в Центрально-Східній Європі стала чіткішою: вона зайняла однозначно позитивну позицію щодо залучення країн Центрально-Східної Європи до західноєвропейських інституцій, зокрема поширення зобов’язань НАТО на ці країни. Необхідність більшої уваги до цього регіону європейського континенту пояснюється кількома факторами: по-перше, проблемою розповсюдження ядерної зброї, яка після розпаду СРСР опинилася на території Білорусії, Казахстану, України і Росії; по-друге, зростанням нестабільності суперечностей і конфліктів всередині країн та між країнами посткомуністичної Європи; по-третє, побоюванням того, що відновлена Росія з її величезним військовим потенціалом може створити загрозу для країн Центрально-Східної Європи; по-четверте, новою небезпекою в Центрально-Східній Європі, що особливо виявилось в Югославії, посиленням сумнівів щодо спроможності європейських інститутів, включаючи Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Європейське Співтовариство (ЄС), його складову - Західноєвропейський Союз (ЗЄС), і навіть НАТО в цілому, запобігати загрозам в посткомуністичній Європі. Екс-помічник президента США з національної безпеки Збігнев Бжезинський вважає, що Росії можна піти на зустріч принаймі по трьом напрямкам:

1)не слід розміщувати на території “новичков” тактичні ракети;

2)не потрібно розгортати там ядерну зброю;

3)поки що можна, не на постійній основі, відмовитися від передового базування там бойових частин.

Характерною особливістю ставлення США до конфліктних ситуацій в Європі, зокрема, на території колишньої Югославії, є стимулювання активних дій окремих західноєвропейських країн або колективних дій в рамках ООН чи НАТО, а не прийняття на себе якихось однобічних зобов’язань. Підкреслюючи роль США як “центра світової стабільності” в період після “холодної війни”, німецький політичний діяч М.Штюрмер стверджував: “...Європа буде покладатися не стільки на свій військовий потенціал, скільки на її концептуальну і політичну об’єднаність, яка зробить її сутністю для довгострокової безпеки та інтересів США”23

США, на їх