країн ще не звикли бачити в Україні суверенного, рівноправного партнера. До складнощів зовнішньополітичного життя додавалися ще й проблеми в середині самої країни: багато хто ще не повністю усвідомлював, що розвиток України як незалежної європейської демократичної держави - це її історичний і остаточний вибір.
Тому для республіки, яка в складі СРСР усередині 80 років займала 62 місце у списку країн-членів ООН за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини, інтеграція в Раду Європи не могла відбуватися швидко і легко. Процес цей був надзвичайно важким і пройшов ряд етапів.
Вже після 17 днів після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року Міністерство Закордонних справ України звернулося до Генерального секретаря Ради Європи з пропозицією провести переговори з метою визначення сфери і форм співробітництва. У відповідь на це Рада Європи запросила делегацію Верховної Ради України на чолі з тодішнім її Головою І.Плющем взяти участь у 42 спеціальній сесії Парламентської Асамблеї 1-6 лютого 1992 року у Палаці Європи в Страсбурзі (в статусі "запрошених"). Саме з цих рішучих прагнень України до об`єднання розпочався зустрічний рух. Українська делегація брала участь у спеціальних слуханнях у міжурядовому Комітеті по зв`язках з європейськими країнами - не членами Ради Європи, беручи за мету розпочати процес входження України в Парламентську Асамблею Ради Європи. Від імені Верховної Ради України І.Плющ офіційно звернувся до головуючого на Асамблеї Джефері Фінсберга з заявою про надання Україні статусу "спеціально запрошеного члена", який уже одержали деякі країни Центральної та Східної Європи.
Вже 10 березня 1992 року відбулось надзвичайне засідання Комітету Міністрів Ради Європи, на якому обговорювались питання щодо встановлення контактів Ради Європи з державами СНД, в розвитку співробітництва з цими державами. На засіданні були присутні також міністри закордонних справ країн, які знову звернулися до Ради Європи з проханням надати їм статусу "повноправного" або "спеціально запрошеного" члена. Керівник української делегації, перший заступник Міністра Закордонних справ М.Макаревич підкреслив, що "зміни в Україні створили сприятливі умови для її входження до співтовариства європейських культур на основі загальнолюдських цінностей, єдиних принципів і зобов`язань". М.Макаревич, повідомивши про готовність проведення реформ щодо проблематики прав людини підтвердив бажання України тісно взаємодіяти з усіма державами згаданої вище організації. Керівництво нашої держави також виявило бажання піддати експертизі Радою Європи проект нової Конституції, Закону "Про вибори", а також прохання надати експертної допомоги у проведенні судово-правової реформи, з питань масової інформації. Було знову підкреслено, що Україна зацікавлена у приєднані до конвенцій Ради Європи, зокрема, до найважливішої - Європейської конвенції з прав людини.
Україна вже у 1992 році одержала від Комітету Міністрів Ради Європи запрошення приєднатися до Європейської культурної конвенції, Європейської конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами або органами влади 1980 року, Європейської конвенції про інформації щодо іноземного законодавства 1968 року, Часткової Угоди щодо захисту та надання допомоги у разі великих природних та технологічних катастроф, у рамках якої було розроблено міжнародний проект "Система епідеміологічного спостереження і аналізу за станом здоров`я населення, яке постраждало в результаті Чорнобильської катастрофи”.
Верховна Рада України вирішили приєднатися до цих конвенцій. Відбувалося поступове зближення України і Ради Європи. Нашу державу прийняли як асоційованого члена у комісію "За демократію через справу" ("Венеціанську комісію"), яка була створена для спостереження за виконанням правових норм, які є гарантом демократичного розвитку суспільства.
Слід відмітити, що саме в цей час Україна почала приводити своє законодавство у відповідність з міжнародними нормами і стандартами, щоправда, цей процес відбувався дуже повільно. Це пояснюється нестабільною політичною ситуацією та великою кількістю проблем які постали перед молодою державою.
Все ж у перші роки свого існування Верховна Рада України прийняла велику кількість найважливіших законів і постанов щодо прав людини, які стали основою для демократичних перетворень нашого суспільства. Зокрема Закони "Про свободу совісті і релігійних організацій", "Про громадянство України", "Про національні меншини", "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні". Українська держава переконала всіх, що вона має намір стати учасницею конвенції Ради Європи з широкого кола питань, приєднатися до всіх тих угод міжнародного значення, виконання яких вона ще на себе не взяла, визнати всі документи з прав людини і одержати статус повноправного члена цієї організації.
У квітні 1992 року відбувся візит української делегації юристів до Страсбурга на запрошення Генерального секретаря Катрін Лялюм`єр. Секретаріатом Ради Європи в зв`язку з цим було підготовлено спеціальний документ стосовно зв`язків з Україною - "Відносини з Україною". В цьому важливому документі містилися рекомендації що до того, щоб Комітет Міністрів Ради Європи розглянув питання про приєднання України до цілого пакету його конвенції. Комітет Міністрів мав розглянути можливість запрошення України, як спостерігача на засідання Європейського Комітету правового співробітництва, Керівного комітету з прав людини, Європейського комітету з кримінальних проблем, Керівного комітету з питань місцевої і регіональної влади.
Після цього спостерігається суттєве потепління відносин з Організацією 14 липня 1992 року Україна подала заяву про вступ до неї. Міністр закордонних справ нашої держави А.Зленко вручив керівникам Ради Європи - голові Комітету Міністрів Х.Чатіну і Генеральному секретарю К.Лялюм`єр під час їх візиту до Києва офіційний лист с проханням про прийняття України до ради Європи.
Тому вже 16 вересня 1992 року Верховній Раді України було надано статус "спеціального запрошеного гостя" Парламентської Асамблеї РЄ. Це дало змогу нашій делегації брати участь у пленарних засіданнях