Прихильники плюралістичної концепції виходять з того, що сприйняття, в першу чергу, власної користі або вигоди відноситься до гріхів людської природи. З цієї причини гомогенність мислення і волевиявлення не може стати вихідним пунктом любої політики. Таким початком є лише урахування і, можливо, більш повна «репрезентація» різноманітних, по своїй внутрішній спрямованості, інтересів і думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у процесі, з одного боку, спільних, а з іншого боку - конфліктних дій виникає свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному плані в наявності структурна згода між адептами релятивістської і скептицистської концепцій демократії (Радбрух, Кельзен), що виводять демократію і правило більшості з розрізненням істинності і принципової цінності всіх думок і інтересів.

Теоретики плюралістичної демократії із середовища послідовників британських політологів і соціалістів (Ласки) вважають монополізацію політичних рішень з боку окремих суспільних груп взагалі неможливої, тому що, відповідно до їхньої концепції, процес прийняття рішень і формування волі здійснюється через систему протиборчих сил, на деякому «середньому шляху», однаково віддаленому від наявних у кожному випадку приватних інтересів і позицій. Політика, якби слухає і враховує всі сторони, і в той же час не схиляється до думки однієї з них, обмежуючи тим самим всі «голоси». Виходить, плюралістична концепція розуміє відому рівновагу сил, що виключає політичну дію в особливих інтересах лише однієї групи пануючих.

Прихильники ідеї репрезентації схильні вирішувати питання про бажаність або небажаність політичної співучасті (партиципації) скоріше відповідно до функціональних вимог системи. На противагу їм критики представницької системи («системи репрезентації»), будучи прихильниками прямого формування волі народу, схильні розглядати політичну участь як «самоцінність». Відповідно Лейбхольцу, що намагався скомбінувати обидві концепції, сучасна демократія зробила структурний поворот в бік «держави партій». Партії, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу. Такий розвиток політичної ситуації дозволяє ототожнювати волю партій і волю народу, розглядати плебісцитарну державу партій як сурогат прямої демократії, у сучасній державі рівних можливостей.

Творці элитарной теорії демократії виступають проти перебільшень, що лежать, на їхню думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії. Водночас з розірванням між ідеальними уявленнями про демократію XIX в. і дійсністю вони не роблять висновка про «хибності» самої дійсності. Засіб їхнього доказу саме протинаправлений - не дійсність повинна коректуватися відповідно до ідеалу, а навпаки, самий ідеал повинний бути прагматично перевірений нею. Якщо слідувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхідність відмовитися від визнання самостійної ролі нормативних переконань про обов’язковість. У цьому випадку нормативною силою володіє лише фактичне. Те, що демократія може і повинна робити, визначається тим, що вона робить практично, і що можна фіксувати об'єктивно. На місці ідеалу, що розчарував, виростає чеснота позбавленого всяких ілюзій реалізму. При подібній орієнтації ігнорується те, що поряд із нормативною силою фактичного існує регулююча фактична сила нормативного.

Прихильники элитарной теорії демократії виходять із виведеного з політичної емпірики положення, відповідно до якого, навіть в умовах панування демократичної більшості політичних рішень усе рівно приймаються переважно меншістю. На відміну від представників критичної теорії демократії, що твердо притримуються постулатів суверенітету народу, рівності і політичне самовизначення за допомогою співучасті в прийнятті рішень, прихильники элитарной теорії не вважають хибою панування і владу демократичної еліти; при цьому вони розглядають свою точку зору лише як послідовний висновок з того, що не існує ні добре розробленої і повноцінної наукової, що політично зобов'язує концепції загального блага, ні якогось раціонального поводження громадян при голосуванні на виборах або при тих або інших конкретниї проблемах. У розробленої Шумпетером моделі еліти вимоги демократії зводяться до методу утворення влади: «Демократичний метод - це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, при якому окремі (соціальні сили) одержують право на прийняття рішень за допомогою конкурентної боротьби за голоси народу». Відповідно до цієї моделі, соціально диференційовані співтовариства як суб'єкти володіють постійним правом вирішального голоси у всіх питаннях, а здійснюють це право за допомогою свого роду «політичного поділу праці». При такому положенні пануюча еліта, обрана на певний строк, приймає функції політичного представництва більшості населення, позбавленого на цей же термін можливості діяти і словом, і вчинками. Таким чином, перевага демократії в порівнянні з формами панування меншості майже цілком складається в засобах утворення влади більшості. Ця влада, в силу своєї природи, повинна щонайменше створити умови для гласності, політичного чергування і хоча б обмеженого контролю. На основі нормативних принципів оцінки викладена концепція не знаходить у реальному житті всебічного підтвердження.

Надзвичайно впливова і поширена «економічна теорія» демократії, створена Даунсом по традиційній моделі політекономічних концепцій, будується на основі сформульованого їм положення про те, що кожна людина за допомогою раціональної діяльності в стані домогтися максимальної для себе (особистої) користі. Це уявлення лежить в основі уяви про неолюдину - людину економічно, всестороннє поінформовану, спроможню приймати рішення на раціональних засадах. Проте сумнівно, що рішення, що стосуються політичного вибору, можна зіставляти з рішеннями, що людина приймає в сфері ринкових відносин. При такому порівнянні поза полем зору залишається те, що відрізняє політичні рішення від всіх інших типів рішень,