лише за умови, що смерть більше не гуляє на волі, що мертві знаходяться під наглядом, і чекають того часу, коли в ув’язнені опинеться і все життя. Фундаментальний акт витіснення полягає не у витіснені несвідомих захоплень, будь якої енергії чи лібідо, воно не має антропологічного характеру, - це акт витіснення смерті, і характер його соціальний, в тому сенсі, що з його допомогою відбувається поворот до репресивної соціалізації життя.
Як відомо, історично основу влади жерців становить їх монополія на смерть і виключне право контролювати відносини з мертвими. Мертві першими виділяються в окрему область, яка допускає до обміну тільки через інстанцію жерців. Тут, на цій заставі смерті, і утворюється влада. Коли говорять, що влада “стоїть за кермом” , то це не просто метафора: вона і є границя між життям і смертю, контрольно-пропускний пункт на шляху між ними. В подальшому влада закріплюється між суб'єктом і його окремим від нього тілом, між людиною і її окремою від неї працею – в точці розриву виникає інстанція медитації репрезентації. Потім усі форми влади так чи інакше пов’язані з цим питанням, тому що в кінці кінців влада завжди тримається на маніпулюванні та управлінні смертю.
Смерть як інструмент політики, види смерті
Влада над правосуддям, смертю й помстою повинна бути передана трансцендентально - ”об'єктивній” інстанції. Смерть і прощення гріхів повинні перерозподілятися зверху. Необхідна специфічна бюрократична система смерті й покарання, так само як і необхідне абстрагування економічних, політичних і соціальних обмінів, - інакше розвалиться вся структура соціального контролю.
Саме тому будь, яка смерть чи насилля, яке не підкоряється державній монополії, несуть підривний характер – це зневага до самої влади. Звідси і походить популярність серійних убивць, злочинців та інших людей які порушують закони: це якась частина смерті й насилля вилучена з державної монополії та віддана у сферу стихійних, безпосередньо символічних взаємних відносин смерті. Міліони людей, які загинули на війні обмінюються в ціннісному режимі, відповідно загальній формулі еквівалентності ”смерть за вітчизну”, - вони, так би мовити, можуть бути конвертовані в золото, інакше кажучи, не втрачені для всіх. Убивство, смерть, порушення закону дуже часто легалізовані, якщо не просто легальні, при умові якщо вони конвертуємі в золото, в ході того ж процесу, яким виправдовується праця. Лише деякі види смерті не піддаються цій конвертованості. Один з них – самогубство, яке в нашому суспільстві набуло великої популярності. В наших тюрмах уже нікого не страчують, проте збільшується кількість самогубств – це акт викрадення інституційної смерті і її використання проти системи, яка до неї належить; здійснюючи самогубство, індивід засуджує суспільство за своїм власним сценарієм, змінюючи місця підсудимого та судді. В цьому сенсі політичним є навіть самогубство поза тюрмою: всі вони пробивають у системі невелику і непоправиму розщелину, що для системи недосягненість повної досконалості - це цілковитий провал.
Чому смерть від старості, яка є очікуваною і передбачуваною, смерть у колі сім'ї, яка мала повноцінний сенс у традиційному суспільстві, чому ж сьогодні вона цього сенсу майже лишилась? Вона навіть перестала викликати почуття жалості, стала соціально незначимою. І чому насильницька смерть, смерть від нещасного випадку, яка була нонсенсом для минулих поколінь (її боялись й проклинали), має для нас так багато сенсу: тільки про неї всі і говорять, тільки вона зачаровує й збуджує нашу уяву. Засоби масової інформації завжди обігрують той факт, що для нас важливими є тільки ті події, в яких так чи інакше має місце смерть. “Природна” смерть немає сенсу, бо в ній суспільство не приймає ніякої участі. Вона банальна тому, що відноситься до окремого індивідуального субекта, до окремої сім’ї, бо в ній немає більше колективної скорботи та радості. Кожен сам ховає своїх мерців. У первісних людей “природної” смерті не було: будь-яка смерть соціальна, публічна, колективна, це завжди наслідок чиєїсь ворожої волі, яка має бути подавлена групою. Це подавлення відбувається через святкування й обряди. Святкування – це взаемообмін волі. Над померлим взаємообмінюються злі волі та штучні обряди. Смерть ставлять на кон, виграють у символічній грі – для померлого виграшем є його статус, а група збагачується новим партнером. В нас зовсім не так, труп – це просто людина яка вийшла з кола нашого спілкування. З ним вже немає чим обмінюватись. Вони ще до смерті стали зайвими. В результаті прожитого ним життя – накопичення з рахунку списують його самого – це економічна операція. Він не стає св’ященим образом – найбільше, на що він може розраховувати, так це на те, що він може слугувати виправданням дла живих, для їх очевидної зверхності над мертвими. Це плоска, одноманітна смерть, кінець біологічного шляху, розрахунок по борговому зобов’язанню.
І тоді вся пристрасть зконцентрована на смерті насильницькій, де з’являється щось жертовне, інакше кажучи становлення реальності за волею групи. І тут неважливо, чи це смерть від нещасного випадку, злочину чи катастрофи – тільки б вона не підкорялась ”природним ” причинам, тільки б вона була викликом природі, і лише тоді вона знову стає справою всієї групи, інакше кажучи викликає жагу до штучного, а разом з тим і пристрасть до жертвоприношення. Смерть від нещасного випадку захоплює своєю штучністю – як смерть технічна, неприродня, навмисна (можливо навіть самогубство) і , саме тому вона стала цікавою для нашого суспільства: