Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

1. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

1.1. Еволюція політичної системи в Україні

Протягом десяти років незалежності у політичній системі України відбулися суттєві зміни. Ці зміни полягали у пере-ході від радянської влади до демократичної форми розподі-лу влади або, точніше, владних функцій.

Для розуміння змісту цього переходу необхідно усвідомлю-вати, що радянська система була лише прикриттям для реаль-ної влади Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) та її філії в Україні — Комуністичної партії України (КПУ). Тоб-то КПРС, незважаючи на свою назву, була не стільки партією, скільки органом державної влади, що її було закріплено у ста-тті 6 Конституції СРСР. Причому влада КПРС—КПУ мала то-талітарний характер і монополію на державну ідеологію, а то-му в умовах політичного плюралізму функціонувати не могла, що й призвело у кінцевому підсумку до її краху.

Таким чином, радянська система з адміністративного погля-ду поділялася на дні складові: власне радянську владу, тобто владу Рад та їхніх виконкомів, Ідо становило лише ширму, та владу партійних комітетів — від ЦК КПРС до республікансь-ких, обласних, районних та міських комітетів, що були консти-туційними органами державної влади в СРСР. Це розуміння не-обхідне для того, щоби правильно називати ті трансформаційні процеси політичної системи, які відбулися згодом в Україні.

Послаблення влади КПРС—КПУ в Україні сталося з відмі-ною статті 6 Конституції СРСР. Повністю владу КПРС—КПУ в Україні було ліквідовано у серпні 1991 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» [1].

Стратегії розвитку України: теорія і практика

Це була не просто заборона політичної партії — це була заборо-на органу державної влади. Відповідно, вся повнота державної кла-ди на території України перейшла до Рад, які до того лише прикри-вали реальну владу КІІРС—КПУ та їхніх виконкомів, які до того лише реалізовували партійні рішення. Зрозуміло, що така ситуація довго тривати не могла, оскільки радянські органи завжди були ли-ше ширмою і не були пристосовані до управління суспільством.

Цим починається перехід від радянської влади до демократи-чної форми розподілу владних функцій в Україні. Цей шлях не був простим і прямолінійним. На цьому шляху українське суспі-льство зазнавало прогресу та відступів, перемог та поразок.

Після ліквідації КПУ в Україні створився вакуум державної ви-конавської влади. Виконкоми Рад усіх рівнів формувалися як ви-конавчі органи відповідних Рад, тими ж Радами створювалися, їм же звітували. Неможливість управління державою за таких умов стала очевидною після скасування компартійної вертикалі. Але ще раніше, 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила низку за-конів — Закон УРСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР» [2], Закон УРСР «Про ^™/ Президента Української РСР» [3|, Закон УРСР «Про вибори Президента Української РСР» [4]. Ці закони заклали ос-нову демократичного перетворення політичної системи України. Перші вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 р. вод-ночас з Всеукраїнським референдумом про підтримку Акту прого-лошення незалежності України. Першим всенародно обраним Пре-зидентом України став тогочасний лідер України Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук.

Президент України виступає ініціатором створення президен-тських структур на місцях. У 1992 р. в Україні було запровадже-но місцеві державні адміністрації та інститут Представників Пре-зидента України — голів місцевих державних адміністрацій. Це стало наступним після запровадження інститут президентства в Україні кроком до встановлення в Україні демократичної форми правління та до ліквідації радянської влади у власному деідеоло-гізованому значенні цього поняття. 5 березня 1992р. Верховна Рада приймає внесений Президентом України проект як Закон України «Про представника Президента України» [5]. 14 квітня 1992р. Президент України видає Указ «Про Положення про міс-цеві державні адміністрації» [6|. Цей Закон передбачав розподіл між сферами державного управління та самоврядування, а Поло-ження регламентувало діяльність новостворюваних адміністра-

Розді.І II. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

цій. До сфери державного управління було віднесено адміністра-тивно-територіальні одиниці — область та район. До сфери само-врядування, згідно з прийнятим 26 березня 1992 р. Законом Ук-раїни «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіона-льне самоврядування» [7], було віднесено території базового рів-ня, населені пункти — місто, селище, село.

Проте перші демократичні зміни в галузі державного управлін-ня наштовхнулися на опір консервативної частини тогочасної полі-тичної еліти України, яка прагнула зберегти в Україні радянську систему влади, що не передбачала контролю держави за економіч-ними процесами, уможливлювала тіньову приватизацію тощо. Ко-ли на таку позицію стала частина державників, процес демократи-чних перетворень у сфері державного управління зіткнувся з істот-ними перешкодами, а деякі ініціативи взагалі були проігноровані.

З лютого 1994 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про формування місцевих органів влади і самовряду-вання» [8], а слідом за ним, 24 лютого 1994р. — Закон України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, ра" міських, районних у містах, обласних Рад» [9]. Перший з цих законів фактично означав зміну системи влади жаві, причому неузгоджену з Конституцією України, змін полягала у тому, що адміністративно-терпторіал одиниці — області та райони — за встановленою процедурою фо-рмування адміністративних органів були віднесені до самовряд-них території"! — так само, як і міста, селища, села (ст. І, ч. 1), а після виборів 26 червня місцеві адміністрації —- органи державно-го управління адміністративно-територіальних одиниць (адміні-страції) — взагалі ліквідовувалися (ст. 8). Механізму взаємодії Рад вищого та нижчого рівнів не було передбачено, крім форма-льної, апріорно передбачуваної ієрархії. Щоправда,