Сучасна характеристика розподілу влади у розвинутих краї-нах спирається на різні тлумачення їхнього змісту. Ці тлумачен-ня є суттєво відмінними, і їх можна пов'язати з існуючими фор-мами державного правління. Більше того, різні тлумачення роз-поділу влади знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влади передбачає майже ізольованість кожної з них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлу-'мачепня визнає розподіл влади як жорсткий. Воно пов'я-зане з особливостями такої форми правління, як президен-тська республіка. На практиці жорсткий розподіл влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед ор-ганів законодавчої і виконавчої влади.

Саме таке явище ми можемо спостерігати в Україні. Ідея жор-сткого розподілу влади, що перенесена на українськії!! грунт без урахування цілої низки обставин, призвела до цілком інших нас-лідків. Тобто вона не спрацьовує так, як ефективно функціонує цей механізм в розвинених країнах, зокрема у США. сЗсоблпвіс-тю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влади у захід-них країнах є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених гілок влади. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена Конституцією СІЛА.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влади, згідно з яким останні повинні тісно співробітничати і навіть перепліта-тись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більше того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влади піддається корективам або навіть запе-речується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому

Розді-І П. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

розподілі влади. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище — часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влади.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, як іноді називають «частковим злиттям персоналу»: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими (-.нона-ми, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями пе-реважної більшості країн з парламентарними формами правління, а також із змішаною формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влади, які, навпаки, передбачають неприпу-стимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілої низки країн з парламе-нтарними формами правління спричинили намагання відійти в кон-ституційній теорії від самих ідей розподілу влади і призвели до фа-ктичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції «дифузії», «розпорошення» державної влади. Згідно з оці-нками авторів цих концепцій, владні повноваження здійсню-ються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за' функціональними ознаками. І що більше органів здійснюють ці повноваження, то меншою є ймовірність монополізації влади та вужчими є можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них, як звичайно, відносять колегіальний характер уряду, двона-латність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою пар-тією (чи коаліцією) і опозицією, баланс між органами централь-ного і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стриму-вань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаю-ться не тільки з позицій необхідності запобігти надмірнііі конце-нтрації державної влади і збалансувати ЇЇ вищі ланки, а й забез-печити стабільність і сталість у функціонуванні всіх пайголошіі-шпх державних інститутів та політичної системи в цілому.

Загалом же необхідно підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влади, а про розмежування чи поділ влад-них фупкцііі між вищими органами держави. Тим самим форму-лу «розподіл влади» можна без особливих застережень замінити на формулу «розподіл владних функцій». Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влади, які слугують основою для

Стратегії розвитку України: теорія і практика

створення загальних гарантій демократичної організації суспіль-ства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хо-ча не варто заперечувати їхній характер як юридичної цінності.

Юридична форма закріплення ідей розподілу влади має виг-ляд функціонального визначення кожного з вищих органів дер-жави як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, вико-навчу і судову владу. Ч. 1 ст. 6 Конституції України прямо закрі-плює: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах ЇЇ поді-лу на законодавчу, виконавчу та судову».

Згідно зі статтею 75 Конституції України «єдиним органом за-конодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада Украї-ни». А ч. 1 ст. 113 затверджує, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Поняття «судової влади» у розділі VIII «Правосуддя» Конституції Украї-ни відсутнє, проте ч. 1 ст. 124 Основного Закону унормовує, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегува-ння функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються».

Проте сьогодні в Україні жорсткий розподіл влади, начебто на зразок президентської республіки, на практиці не є чітким 'розподілом державних функцій, а тому спричиняє конкуренцію вищих органів влади, насамперед законодавчої й виконавчої.

Протиріччя у політичній системі України полягають у тому, що форму поєднання сегментів президентської та парламентської рес-публіки не збалансовано. Напівпрезидентська-напівпарламентська республіка, жорсткий розподіл влади, напівпарламснтський спосіб формування Уряду, відсутність чіткого розподілу функцій і повно-важень вищих органів влади —