В Україні існує змішана форма республіканського правління, яка, із закінченням терміну дії Перехідних Положень Конститу-ції України, плавно змінюється з президентсько-парламентської на парламептсько-президснтську. Проте саме поєднання рис пре-зидентської та парламентської республіки, хоча й стало резуль-татом політичної угоди (тобто компромісу), але сама угода була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною. Суспільної згоди перед прийняттям Конституції 1996р. не було, а був конс-титуційний штурм, який поклав край конституційній кризі в ук-раїнському суспільстві.

Напівпрезидентська республіка при відсутності чіткого розпо-ділу функцій і повноважень вищих органів влади, жорсткий роз-

поділ влади при папівпарламентському способі формування Уря-ду — усе це виливається у конфронтацію між законодавчою та виконавчою владою, що е наслідком не так злої волі народних де-путатів чи Президента, як ознакою незбалансованості політичної системи. З 1990р. в Україні змінилося дев'ять урядів. Це приз-водить до перманентних політичних криз — урядової, парламен-тської, і, як наслідок — до глибокої загальної суспільної кризи.

Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої влади щодо їхньої компетенції, як це спостерігається в Конституції Укра-їни, може призвести до порушення або зміни притаманної тій або іншій формі правління єдності структури управління, причому од-ночасно можуть виникнути нові види відносин, колізії і неузгодже-ності, яких немає у відпрацьованих формах правління. Більше того, конфронтація між Президентом і Верховною Радою переростала в запеклу боротьбу вже в перші роки незалежності України.

Одразу після здобуття незалежності Україна постала перед вибором оптимальної форми правління. Протягом своєї історії Україна мала досвід як парламентської, так і президентської рес-публіки. Отже, теоретики і практики в політиці, які є при-хильниками різних концепцій форм правління дійшли зго-ди, зупинивши свій вибір на президентсько-парламентсь-' кій республіці.

Сьогодні боротьба між виконавчою і законодавчою владою в Україні триває, що створює додаткову напруженість у суспільст-ві. Така боротьба засвідчує, що жорсткий розподіл влади не мо-же так функціонувати в Україні, як він функціонує в західних країнах з президентською формою правління. Тому парто звер-нути увагу на досвід парламентських республік. Передусім це стосується поєднання депутатського мандату і членства в Уряді України.

Необхідний пошук політичної моделі взаємодії гілок вищої державної влади, можливо, призведе до відмови від ідеї жорстко-го розподілу влади та встановлення практики призначення мініс-трів з числа депутатів зі збереженням за ними депутатського ма-ндата після призначення на посаду міністра, що зняло б гострі протиріччя між гілками влади, сприяло б народній підтримці Уряду, міністри в якому є обраними депутатами.

Оптимізувати співпрацю гілок влади в Україні, не допустити конфронтації між ними можна тільки шляхом оптимального роз-поділу владних функцііі, а не влади, дифузії влади, частковим злиттям персоналу, що власне й означатиме реформування полі-тичної системи.