Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", у якій проголосив дальший розвиток доктринальних підходів Ватикану, доповнивши їх необхідністю активнішої участі католицької церкви в захисті прав і свобод людини, у зміцненні й поглибленні християнської демократії. В енцикліці модернізується ставлення церкви до загальнолюдських проблем, зокрема, визначається необхідність зміцнювати солідарність між усіма народами, між віруючими й атеїстами в ім'я збереження миру на Землі, засуджуються війни, використання зброї масового знищення. Енцикліка надає католицькій церкві більші права при встановленні контактів з іншими релігіями та віросповіданнями. Отже, хоча католицька церква продовжує визнавати істинно християнським лише своє вчення, вона може встановлювати дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями і релігіями. Сьогодні, як і в минулому, справедливим залишається твердження, згідно з яким папські енцикліки є не тільки ідеологічними документами Ватикану, а й основним ідеологічним джерелом християнської демократії — однієї з найвпливовігаих політичних течій сучасності. Саме на основі християнської демократії переважно формуються політичні партії клерикального спрямування.
Процес клерикалізації суспільного життя — явище не суто християнське. Клерикалізуються і представники інших вірувань. Особливо активно клерикалізуються окремі послідовники ісламу, які живуть у 52 країнах світу. У деяких країнах Азії і Африки ісламська віра проголошена ідеологічною основою функціонування держав. І це незважаючи на те, що кожна з цих країн має свою політичну орієнтацію: Саудівська Аравія — абсолютистсько-теократичну, Йорданія, Марокко, Малайзія — конституційну монархію, Лівія, Пакистан — республіканську форму правління і т. ін. Небачених раніше масштабів політизація релігійного життя серед мусульман набрала після перемоги "ісламської революції" в Ірані. У країнах мусульманського Сходу стали масово відзначати релігійні свята, відвідувати святі місця, активізували свою діяльність ісламські політичні партії і рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" у політиці, економіці та культурі. Духовні і політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримувальної сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного і східного впливів ідей та культур, з якими мусульманські народи пов'язують свої біди, зростання злиденності й безправ'я.
Безсумнівно, при визначенні соціально-політичних проблем кожна релігія виходить із своїх релігійних догматів, отже, кожна із них має свої особливості і по-своєму розставляє акценти при розв'язанні їх. Проте це не виключає наявності загальних, харак-терних для всіх релігій ознак. Практично всі конфесії доводять примат релігійного над мирським, відмежовуються від участі в політиці. На цьому, зокрема, наголошується в багатьох енцикліках папи римського. Подібне стверджують і православні теологи, керуючись тим, що розробляти соціально-політичні програми не входить в обов'язки церкви і навіть суперечить євангеліям. Іслам також виходить із того, що земні порядки є вічними і незмінними, тому недоцільно втручатися в політику. А реальна дійсність спростовує такого роду релігійні постулати. І в цьому зв'язку актуальним залишається твердження видатного німецького філософа-письменника Т. Манна, який вважав, що релігія і політика, хоч і речі абсолютно різні, однак між собою тісно пов'язані, не бачити цього "... означає не бачити єдності світу".
Спільною рисою для всіх сучасних конфесій є і те, що всі вони намагаються доповнити свої релігійні доктрини відповідно до існуючих реалій суспільного життя. З цього приводу папа Іоанн Павло II зауважив, що зростання потреб нашої епохи та еволюція суспільства поставили перед римо-католицькою церквою "небезпечні питання", розв'язання яких треба знайти у світовому масштабі, на всіх рівнях: соціальному, політичному, ідеологічному і релігійному.
На II Ватиканському соборі (1962—1965) папа римський визначив нову політику католицької церкви — "аджорнаменте". Ця політика передбачає оновлення наявних у католицизмі соціально-політичних доктринальних підходів при розв'язанні актуальних проблем суспільного життя.
Сучасний католицизм критикує капіталістичну систему господарювання за нерозв'язаність проблем, пов'язаних з якістю життя людей, за зловживання і егоїзм власників засобів виробництва і т. ін. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку і приватної власності, нова соціально-політична доктрина католицизму одночасно виступає за можливість і легальність існу-вання "різних форм власності". Політично важливим пунктом соці-альної доктрини "аджорнаменте" є ідея асоціації праці і капіталу, забезпечення широкої участі працівників у здійсненні керівництва підприємствами. Визнаючи соціальні конфлікти неминучими, сучасний католицизм одночасно засуджує їх, рівно як і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найприйнятнішою формою прогресивних перетворень у суспільстві сучасні католики вважають реформи. Політика "аджорнаменте" пропонує нові підходи до визначення місця і ролі людини в суспільному прогресі, до визначення загальнолюдських цінностей тощо. Зокрема, конкретизуються підходи щодо визначання понять "війна" і "мир". За умов наявності зброї масового знищення "справедливої війни" як засобу розв'язання суперечок між державами взагалі не може бути, тому така війна недопустима, а справжній мир не може бути результатом військової перемоги. "Планетаризація" сучасного світу вимагає поглиблення міжнародної солідарності і співробіт-ництва у розв'язанні глобальних проблем людства.
Перспективним уявляється положення програми політики "аджорнаменте", яке передбачає дальшу модернізацію діяльності низових католицьких громад на ідеалах первісного християнства. Про серйозність намірів ідеологів католицизму реалізувати поставлену мету говорить концепція, яка одержала назву "теологія звільнення", яку вони розробляють. Великого поширення ця концепція набула в Латинській Америці. Згідно з концепцією "теології звільнення" всі справжні християни повинні вести боротьбу з соціальним злом і несправедливістю, з неоколоніалізмом та імперіалізмом. Причому цю боротьбу треба вести на трьох рівнях: соціально-політичному, історико-антропологічному і релігійному, або сакральному.
Аналіз соціально-політичних доктринальних підходів католи-цизму показує, що всі нововведення католицької церкви покликані зміцнити її позиції в християнстві, щоб мати більше своїх прихильників