Політико-правове вчення Ф. Ніцше

Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844 1900) - одна із значних фігур в історії філософської і політико-правової думки. Питання політики, держави і права освітлюються, зокрема, в таких його роботах, як «Грецька держава», «Воля до влади», «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі» і інш.

Держава, право, законодавство, політика являють собою, по концепції Ніцше, службові знаряддя, засоби, інструментарій культури, яка, в свою чергу, є прояв, виявлення і утворення космічної за своїми масштабами боротьби сил. «Поняття … «сила», за допомогою якого наші фізики створили Бога і мир, - писав він, - вимагає, однак, доповнення: в нього повинна бути внесена деяка внутрішня воля, яку я називаю «волею до влади», тобто ненаситне прагнення до вияву влади або застосування влади, користування владою як творчий інстинкт і т.д.»

Воля до накопичення сили і збільшення влади трактується їм як специфічна властивість всіх явищ, в тому числі соціальних і політико-правових. Причому воля до влади - це повсюдно сама примітивна форма афекту, а саме - «афект команди». У світлі цього все вчення Ніцше з'являється як морфологія волі до влади.

Перелічуючи свої «принципові нововведення», Ніцше, зокрема, відмічав: «На місце «моральних цінностей» - виключно натуралістичні цінності. Натуралізація моралі. Замість «соціології» - вчення про форми і зразки панування. Замість «суспільства» - культурний комплекс - як предмет мого головного інтересу (як би деяке ціле, співвідносне в своїх частинах). Замість «теорії пізнання» - перспективне вчення про афекти (для чого необхідна ієрархія афектів...). Замість «метафізики» і релігії - вчення про вічне повернення (як засіб виховання і відбору)».

Уявлення про прогресивний характер розвитку він вважав помилковими.

Цінність, згідно з Ніцше, - це найвища кількість влади, яку людина спроможна собі засвоїти. Людство ж лише засіб, але не мета. Саме нечисленні великі особистості (типу Цезаря, Наполеона), незважаючи на короткочасність їх існування і неможливість передачі їх якостей по спадщині, і є, по Ніцше, єдиним значенням, метою і виправданням що відбувається і всієї боротьби різних воль за владу.

Всю соціально-політичну історію Ніцше характеризує як боротьбу двох воль до влади - волі сильних (вищих видів, аристократичних добродіїв) і волі слабких (маси, рабів, натовпу, стада).

Аристократична воля до влади, по Ніцше, це інстинкт підйому, воля до життя; рабська воля до влади - інстинкт занепаду, воля до смерті, до нічого. Висока культура аристократична, панування ж «натовпу» веде до виродження культури, до декадансу. Мораль - знаряддя рабів проти добродіїв, етичні думки і встановлення слабких проти сильних, виправдання панування стада над вищими видами. Історія людства декількох останніх тисячоліть (від панування древньої аристократії до сучасності) розцінюється Ніцше як процес поступового виродження здорових життєвих начал, як зрештою перемога численної маси слабих і пригноблених над нечисленною аристократією сильних.

Але те, що вже раз було в минулому, можливо і в майбутньому - така ідея вічного повернення. І в пошуках зразка для ладу нової аристократії Ніцше звертається до історії панування древньої аристократії (в Індії, Греції і т.д.), перетворюючи своє трактування минулого в соціально-політичну програму вічного повернення, що планується ним.

З різними варіаціями Ніцше повторював провідну ідею своєї аристократичної концепції: висока культура і розвиток вищих видів людей потребують рабства, в підневільній праці величезної більшості для звільнення нечисленного привілейованого класу від фізичної праці і потреб боротьби за існування.

Відкидаючи різні концепції походження і ролі держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильного соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, пануючої над іншою масою. «Яким би не було сильним в окремій людині прагнення до спілкування, - писав він, - тільки залізні лещата держави можуть згуртувати один з одним велику масу настільки, щоб могло початися те хімічне розкладання суспільства і утворення його нової пірамідальної надбудови».

Дотримуючись глобальної перспективи аристократичного естетизму, Ніцше дає принципову перевагу культурі і генієві перед державою і політикою - там, де таке розрізнення, розходження і зіткнення має, на його думку, місце. Він - переконаний прихильник аристократичної культури, можливої лише в умовах панування трохи і рабства інших, він - елітист, але не державник, не етатист. Він позитивно відгукується про державу і політику і навіть вихваляє їх лише остільки, оскільки вони належно виконують свою роль як відповідні знаряддя і засоби на службі у аристократичної культури і генія.

Мета людства, по Ніцше, складається в його найбільш досконалих представниках, виникнення яких можливе в обстановці високої культури, але ніяк не в довершеній державі і поглинанні політикою - останні ослабляють людство і перешкоджають появі генія. Геній, борючись за збереження свого типу, повинен перешкоджати установі довершеної держави, яка могла б забезпечити загальне благополуччя лише ціною втрати насильного характеру життя і продукування млявих особистостей. «Держава, - писав Ніцше, - є мудра організація для взаємного захисту особистостей; якщо понадміру удосконалити його, то під кінець особистість буде ним ослаблена і навіть знищена, т. е. буде в корені зруйнована первинна мета держави».

Антагонізму між культурою і державою Ніцше надає принципове значення. Саме в такому контексті аристократичного естетизму і потрібно сприймати досить часті у Ніцше критичні випади проти держави і політики, проти їх збиткових для високої культури надмірностей і згубних крайнощів.

Вихваляючи аристократичний кастовий лад часів законів Ману, Ніцше прагнув до біологічного обгрунтування кастових ідеалів. У