Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістич-ністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну актив-ність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудова-ний на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У автори-тарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”.

Демократична політична культура характеризується толерантним став-ленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Ос-кільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі – брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підхо-ду вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні ре-жими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Ка-дара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до автори-тарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне під-грунтя.

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знахо-дяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї яко-сті до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашару-вань, але набирають силу паростки нової,демократичної культури, вини-кають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного сус-пільства має гетерогенну структуру.

Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які зна-ходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які власти-ві окремим соціально-класовим, етно-національним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних сус-пільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які скла-дають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя –домі-нуючої культури.

Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-куль-турні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, виз-начаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додер-жуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомо-генний (цільний) характер.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соці-альні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тен-денції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи сус-пільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і зви-чаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті сус-пільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та осо-биста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкри-тість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в по-дальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на вла-сні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний тради-ціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури прита-манний для патріархальних та тоталітарних суспільств.

Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комуні-кації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.

Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної ку-льтури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її полі-тична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом полі-тичної соціалізації.

2. Політична соціалізація як політико-культурний процес.

2.1.Сутність і детермінанти політичної соціалізації.

У політично організованих суспільствах людина завжди вільно чи невіль-но залучена до системи політичних стосунків, є носієм політичної культури. Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формуван-ня в неї певного ставлення до влади та політичної активності на грунті засвоєння змісту