Це лише підтверджує зроблений нами в попередньому досліджені та ряді опублікованих статей з даної проблематики Шумельда Олександр. - Пост-електоральна структуризація непартійного політикуму \\ ”Поступ”, 03.12.1999; Шумельда Олександр. - Уряд реформ чи компромісу. Львівська візія.\\ ”Поступ”, 02.01.2000; висновок про підконтрольність вітчизняних фінансово-промислових угрупувань владним структурам, які, очевидно, мають в наявності певні важелі тиску на перших, наприклад, адміністративно-економічні, політично-розпорядчі тощо.
Отже, з позицій функціональної поведінки вітчизняні олігархічні утворення можемо класифікувати на:
Ця точка зору є найважливішою при аналізі олігархії в соціальному вимірі: функціонування фінансово-промислових груп відбувається в рамках діючої системи, не загрожуючи її стабільності чи функціональним властивостям, і в той же час повністю підконтрольне владно-політичним структурам. Останні завжди можуть оперативнто коригувати чи координувати дії “олігархів”, запобігаючи їх виходу з рамок запропонованого функціонального простору.
В даному випадку вимальовується реальна загроза можливого зрощення влади та олігархії на грунті суто економічної діяльності - опосередковане управління комерційними структурами з боку високих владоможців (частково про таке зрощення можна говорити вже сьогодні, проте це не є предметом даного дослідження). В такому випадку вже владно-олігархічна група цілком здатна вийти за межі відведених їй системних рамок і, монополізувавши повноваження владно-політичного впливу на сферу великого бізнесу, спричинити суттєвий дисбаланс у функціональній соціальній системі України. Ілюстрацію поданої тези частково можна відслідкувати вже сьогодні на прикладі фінансово-промислової групи віце-прем’єра з питань паливно-енергетичного комплексу Юлії Тимошенко, яка нами свідомо не була віднесена до олігархічних утворень, оскільки за багатьма параметрами (в тому числі короткий термін функціонування – 4 місяці) випадає з запропонованої нами схеми ідентифікації олігарха. Йдеться про спробу використати прем’єрську посаду та офіційний статус державного представника у власних бізнесових цілях (візит в ролі віце-прем’єра з питань ПЕК до Москви та переговори з Ремом Вяхіревим, керівником російського “Газпрому” з приводу його подальшої співпраці з українським трейдером - ЄЕСУ – структурою, заснованою та очолюваною Юлею Тимошенко).
Цікавою тут видається позиція влади: вона свідомо, мало не на офіційному рівні визнає за різними фінансово-промисловими групами (“олігархами”) ту чи іншу сферу впливу, чітко розмежувавши та розподіливши їх між собою так, щоб їхні сфери інтересу не перетинались. На думку одного з дослідників вітчизняної олігархії Костя Бондаренка (Центр політичних досліджень “Нова Хвиля”, Львів), така ситуація є цілеспрямованою політикою владних структур: враховуючи суттєвий вплив влади на українську олігархію (шляхом призначення на посаду, адміністративно-управлінськими чи владно-розпорядчими методами впливу), на кожного з вітчизяних олігархів є антиолігарх – особа чи група осіб, котрі, за певних обставин, можуть абсолютно безболісно зайняти нішу іншого олігарха, котрий певним чином піде всупереч існуючій владі. Прикладів тому в нас було доволі: Павло Лазаренко, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, частково - Григорій Суркіс, які суттєво втратили позиції (в деяких випадках – аж до кримінального переслідування), пішовши власним, незалежним від влади шляхом Бондаренко Кость . – Атланти та каріатиди з-під “даху” Президента. Рукопис.. Тому, незважаючи на поодинокі спроби монополізувати за собою сфери впливу конкурентів, вітчизняні олігархічні групи продовжують функціонувати в чітко закріплених за ними владою межах, і різняться лише “відтінками” провладної орієнтації.
ВИСНОВКИ
На основі проведеного дослідженя можемо зробити ряд наступних висновків:
Окремою схемою функціонування олігархії можна виділити клієнтелу – форму соціальної, персональної чи колективної залежності котра витікає з нерівномірного розподілу владних ресурсів.