Рiшення цього надзвичайно важливого питання i завдання диктує необхiднiсть парламентської реформи.

Виокремлюючи стрижневий напрям парламентської ре

форми, слiд зазначити, що це, передусiм, побудова такого конституцiйного фундаменту, який би забезпечував Верховнiй Радi конституцiйнi основи справжнього служiння своєму соцiальному призначенню - оптимально здiйснювати законодавчу функцiю єдиної державної влади.

У такому контекстi неможливо не зауважити, що чинна Конституцiя не сприяє динамiзацiї законодавчої дiяльностi Верховної Ради. Бiльше того, Основний Закон прямо або опосередковано закрiплює механiзми, котрi перешкоджають розвитку Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади в Українi. Всупереч принципу розподiлу влад Конституцiя встановлює реальнi гарантiї, можливостi i процедури пiднесення над Верховною Радою Президента i Конституцiйного суду.якi вправi остаточно вирiшувати долю прийнятого Верховною Радою закону, що перетворює єдиний представницький орган законодавчої влади в Українi лише в законообговорюючий орган.

Таке становище мiстить руйнiвний заряд не тiльки для першої гiлки, а й для всiєї системи розподiлу влад.

ВДОСКОНАЛЕННЯ конституцiй-

них основ становлення i розвитку Верховної Ради як юри

Вiче/ 9 (66) 1997 45

дично i фактично єдиного органу законодавчої влади в

Українi вимальовується в рiзних напрямах.

Видiлимо передусiм проблеми, що торкаються доктрини абсолютно обмеженої компетенцiї Верховної Ради України.

Ця доктрина акумульована у ст. 92 Конституцiї. Вона визначає коло питань,якi Верховна Рада вирiшує шляхом прийняття законiв (всього ЗI пункт). Тим самим конституцiйне закрiплюється обмеження сфери законодавчої дiяльностi парламенту, оскiльки приймати закони з питань,

якi не входять до перелiку, Верховна Рада не вправi. Таким чином. Конституцiя вiдкриває простiр для первинного нормотворення Президента України та iнших органiв, що суперечить принциповi розподiлу влад.

З метою усунення цього недолiку необхiдно доповнити

ст. 92 Конституцiї новим правилом, суть якого в тому, щоб закрiпити право Верховної Ради приймати закони також з iнпiих,крiм визначених перелiком питань,якi,згiдно з Конституцiєю України, належать до повноважень Верховної Ради. Тодi на рiвнi Основного Закону набуде втiлення iнша доктрина - доктрина обмеження законодавчої сфери українського парламенту компетенцiєю, що закрiплена за Верховною Радою Конституцiєю України.

Концепцiя прийняття законiв, необхiдних для здiйснен-

ня всiх повноважень, вiднесених Конституцiєю до вiдання парламенту, вiдома свiтовому конституцiоналiзму. Вiзьмiмо Конституцiю США. Роздiл 8 ст. I перелiчує права американського конгресу (17 пунктiв), а останнiй пункт (п. 18) уповноважує конгрес <видавати всi закони, котрi будуть необхiднi для здiйснення як вищевказаних прав, так i всiх iнших прав, якими ця Конституцiя надiляє Уряд Сполучених Штатiв, його департаменти або посадових осiб>.

Стаття 92, що аналiзується, наведеним недолiком не вичерпується. Вона закрiплює ще один механiзм обмеження законодавчої сфери загальнодержавного представницького органу народу. А саме: з низки питань, включених у перелiк, Верховна Рада повноважна визначати i встановлювати лише <засади>, або <основи>. Назвемо, зокрема, основи соцiального захисту; основи державної служби; засади утво

рення i дiяльностi полiтичних партiй, iнших об'єднань громадян, засобiв масової iнформацiї; засади мiсцевого самоврядування.

46 М""/ 9 (66) 1997

У кiлькiсному вираженнi частка <засад> i <основ> щодо загального перелiку досить вагома.А конкретнi данi виглядають так. Весь перелiк питань, що визначає законодавчий простiр Верховної Ради, як уже зазначалось, мiстить ЗI

пункт. Iз них дев'ять закрiплюють засади> ( 5,8,9,10,11,14, 15,22,1) i чотири - <основи> (6, 12,14, 17). Це означає, що з питань, перелiчених у вказаних тринадцяти пунктах, Верховна Рада, виходячи iз змiсту ст. 92, не може здiйснювати повне законодавче регулювання, а лише обмежене - рамочне. Отже, Конституцiя створює поле для первинної нормотворчосгi Президента та iнших органiв, яке гарантується вiдповiдним суб'єктам Основним Законом поза межами встановлених ним <засад> та <основ>. Таким чином, в

однiй i тiй же статтi проводиться ще одна лiнiя на звуження компетенцiї парламенту на користь Президента i Кабiнету Мiнiстрiв. Усунення розглядуваного антипарламентського механiзму пов'язується з виключенням iз ст. 92

Конституцiї <засад> та <основ>. Внесення вiдповiдних змiн у пункти: 5,6,8,9,10,11,12,14,15,17,22,1 ст. 92 Конституцiї знiме наявнi у цiй статтi бар'єри i дасть Верховнiй Радi змогу вирiшувати у формi закону весь комплекс питань, що конституцiйне вiднесенi до повноважень Верховної Ради.

Доктрина закритого перелiку викликає обгрунтовану критику, зосереджену переважно на тому фактi, що ця <новацiя> звужує предмет законодавчого регулювання парламентом суспiльних вiдносин.

Але є ще один надзвичайно важливий, проте менш вi-

домий аспект, котрий поки що не дiстав належної наукової розробки. Йдеться про те, що доктрина, про яку мова, породжує негативнi наслiдки також в галузi теорiї i практики закону.

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

Рiч у тiм, що обмеження законодавчої компетенцiї парламенту обумовлює втрату законом як унiверсального характеру, так i вищої юридичної сили. Розхитується фундаментальний принцип верховенства закону в iєрархiї нормативних актiв. Наведене доповнює аргументацiю щодо необхiдностi реформування ст. 92 Конституцiї України.

Механiзм обмеження Верховної Ради як єдиного законодавчого органу побудовано також за допомогою iнших конституцiйних iнструментiв. З цiєю метою використовується iнститут всеукраїнського референдуму. На особливу увагу заслуговує питання про суб'єкти призначення все-

Чiче/ 9 (66) 1997

народного волевиявлення. Коли попереднiй головний акт України вiдносив прийняття рiшень про проведення всеукраїнських референдумiв до виключного вiдання органу народного представництва (п.18,ст.97),то новий - закрiплює двох суб'єктiв призначення всенародного волевияв

лення. Цс - Верховна Рада i Президент (ст. 73; п. 2 ст. 85; ' п. 6 ст. 106; ст. 156). При цьому чинна Конституцiя мiстить записи, що гарантують пiднесення глави держави над загальнодержавним представницьким органом у сферi прий-

,' ^ няття рiшень референдною процедурою. Це досягається - ^незрозумiлим i дивним визначенням питань, якi станов

, дiлять предмет референдумiв, призначуваних парламентом i Презвдентом. Однак цiлком зрозумiле тiльки