інституціоналізація ліберальних цінностей , встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління , а корупцією чиновництва , свавіллям бюрократії , що займалася лише самозбагаченням , катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю , зростанням у ньому конфліктності та напруження .
Вже тоді провідні вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те , що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу?
Ця теза вимагала переосмислення , і це ще тому , що , фактично , вона ніде не спрацювала в такому вигляді , як задумувалося.
Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 рр. Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних , соціально - політичних і культурних наслідків модернізації , неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської , африканської та латиноамериканської культур.
Пріорітетом було визначено зміну соціальних , економічних , політичних структур , яка могла б бути проведена поза межами західної демократії . Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку , їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі . Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап , на якому можливий не тільки розвиток , але й звичайне відродження раніше існуючих елементів , і , також , цілком можливим може бути занепад .
В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях , він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу . Більше того , найбільше значення починають надавати особистості , її національному характеру . Було загальновизнано , що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства , подоланні криз політичної культури суспільства . Цікаво , що деякі вчені , наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії , котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації , заснованої на універсальних цілях .
На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80-90 рр.) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення , продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку . Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн , а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур , інститутів , цінностей , які мають універсальний , загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств .
Наслідуючи М.Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни , за якого її громадяни відчували б себе суб'єктами , а не об'єктами політики .
Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій , що мають різну соціальну спрямованість , а звідси неоднакові висновки й рекомендації , є нерівнозначними за науковою значущістю , але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів , що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму .
Але існують і інші погляди на розвиток . Скажімо за В. Горбатенком , можливо скласти дещо іншу періодизацію , її сутність полягатиме у тому , що на першому етапі свого проходження (50-70 рр.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу . Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток" . Цей синдром , завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині , Індії , останнім часом у Східній Європі , створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах , а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик , в основному вдалося подолати на Заході . У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким , що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі , котра загрожує втратою традиційної культури , національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової , сучасної .
Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації , котра є не лише альтернативною старій теорії , а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації , а також її продовженням .
Саме поняття "постмодернізація" похідне від більш широкого філософського поняття "постмодерн" , стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії . Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", у якій мова йшла про нову людину , покликану подолати занепад . Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання "передчасним" з оглялу на відсутність адекватного даному феномену соціального вияву . Наближеного до сучасного розуміння значення поняття набуло у дослідженнях А.Тойнбі , який 1946 року визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західно-європейської культури . Матеріалізація висловлених вченим ідей , почавшись приблизно у 60-ті рр. , найбільш повною мірою саме останнім часом .
3. Характеристика теорії політичної модернізації .
На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :
спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких у певний історичний час , у межах того чи іншого суспільно-політичного простору ,