Одним із найважливіших законів політологіі і закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній політологіі у своіх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще недостатньо розроблений.

Закони функціонування політики характеризують іі життідіяльність як особливого організму. Ці закони розкривають суттіві й необхідні зв'язки між усіма структурними компонентами політичноі сфери: політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами, політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.

Важливу роль у політологіі відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певноі сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаімодіі соціальних суб'іктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступаі як засіб, а стабільність, життіздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів - як мета.

Цілком природно, що з часом дослідники зможуть відкрити ще й інші закони політологіі, бо наші уявлення про політичні інститути й процеси постійно поглиблюються, виникають нові явища, що розвиваються за власними законами. Політологія (як всі суспільні науки) взагалі характеризуіться надзвичайним динамізмом та рухливістю.

Однак необхідно визначити, що навряд чи пощастить у недалекій перспективі розробити вірогідну теорію політологічних законів і перейти від гіпотез (а частіше - від суб'іктивістських припущень дослідників) до справжньоі науки. Доки емпірична політологія та соціологія не матимуть необхідноі кількості матеріалу, який би характеризував розвиток нашого суспільства в спокійні та в переломні періоди, доки обробка цього матеріалу не здійснюватиметься достатньо швидко, щоб не відставати від проблем, які залишаються актуальними, доки висновки вчених не будуть спрямовані на сьогоднішній, а не на вчорашній день, доти політологія не стане вповні сучасною наукою, яка спираіться на загальну теорію.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука користуіться різними методами дослідження. Виходячи з того, що у сфері інтересів науки про політику входить величезна за своіми масштабами соціальна практика, політологія використовуі власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделюваня тощо). із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.

Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Украіні, загальною методологічною основою досліджень залишаіться діалектичний метод. Він визначаіться конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визнанням пріоритетноі діі економічноі сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у іхньому розвитку та взаімозв'язку тощо.

У політичних дослідженнях суттіве значення мають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об'іктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаімодіі системи з середовищем, загальні закономірностіі функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об'ікта, активний характер діяльності суб'іктів соціально-політичних систем.

Системний аналіз політологіі вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Системний підхід було запозичено з інших галузей знань (кіберенетика, теорія інформаціі). Проте в науці і дуже поширеною думка, що першим прикладом використання цього методу в гуманітарній галузі знання став аналіз структури суспільно-економічноі системи капіталізму, зроблений К.Марксом. Цінність і важливість такого підходу полягаі у цілісному сприйнятті об'ікта дослідження та загальному аналізі зв'язків між окремими елементами в межах широкого цілого. Як засвідчують теоретичні дослідження, системний аналіз політичних явищ і процесів може охоплювати дослідження політичноі системи в цілому (наприклад, політичноі системи Украіни, США, Німеччини тощо), окремих частин політичних систем - підсистем (наприклад, законодавчоі, виконавчоі та судовоі влад, партійноі системи, системи профспілок, системи місцевоі влади тощо); елементів політичноі системи (політична партія, уряд, громадяни тощо).

У другій половині ХХ століття значного поширення в західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто способи дослідження суспільних (політичних) явищ через вивчення та спостереження поведінки окремих людей і суспільних груп. Отже, визначальною в підході до розуміння цих методів стаі категорія "політичноі поведінки", основним змістом якоі і діі людини, що виконуі певну політичну роль. Вивчення політичноі поведінки особи маі на меті отримання певноі емпіричноі інформацііі з допомогою або безпосереднього спостереження, або здобуттям опосередкованоі інформаціі через експеримент, анкетування, інтерв'ю, аналіз документів тощо.

Використання біхевіористського методу в науці про політику полягаі в тому, що політика як суспільне явище характеризуіться передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв'язки.такий підхід бере за спонукальний мотив участі людини в політиці іі психічну оріінтацію, яка пов'язана з іі відчуттями, емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладаі на неі неповторний відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній політологіі і не тільки через іхні об'іктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому іх не визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.

З-поміж методів політичноі науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск'і, а також К.Маркс, М.Вебер,